Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І.,

Журавель В.І., Завгородньої І.М., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Управління комунальних ресурсів Донецької міськради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсними приватизації, свідоцтва по право власності, заповіту, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2011 року,

У лютому 2011 року позивачка, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що 29 січня 1987 року уклала шлюб із ОСОБА_7 та як член сім‘ї стала проживати в квартирі свого чоловіка за адресою: АДРЕСА_1. Вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство. У 1993 році вона зареєструвалася в спірній квартирі.

Відповідачі – діти ОСОБА_7, в цій квартирі ніколи не проживали, а проживали окремо зі своїми сім‘ями.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 помер. Після його смерті вона дізналася, що у 2004 році ОСОБА_7 подарував квартиру своїй онуці – ОСОБА_8, але потім – у 2010 році, договір дарування розірвав.

Від приватного нотаріуса вона дізналася про те, що 6 вересня 1993 року ОСОБА_7 приватизував квартиру та 17 серпня 2010 року склав заповіт, відповідно до якого заповів квартиру відповідачу ОСОБА_5

Посилаючись на те, що на момент приватизації вони з ОСОБА_7 проживали в квартирі понад 6 років, ОСОБА_3 просила визнати недійсними приватизацію кватири, свідоцтво про право власності на квартиру та заповіт.

Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2011 року, позов задоволено частково. Визнано недійсною приватизацію ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_1 Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 6 вересня 1993 року. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, задовольняючи позов частково, виходив із того, що при здійсненні 6 вересня 1993 року приватизації спірної квартири Фондом комунального майна Донецької міської були порушені вимоги законодавства України та права позивачки щодо приватизації. При цьому не було враховано, що на момент приватизації ОСОБА_3 була членом сім’ї наймача ОСОБА_7 та протягом 6 років постійно проживала з наймачем однією сім’єю, мала з ним спільний бюджет й вела спільне господарство; своєї згоди на приватизацію квартири і передачу у власність чоловіку як дружина і член його сім’ї не надавала.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_1, виданого Ворошиловським районним відділом ЗАГС м. Донецька, ОСОБА_3 29 січня 1987 року уклала шлюб із ОСОБА_7

Згідно з довідкою від 27 січня 2011 року № 99 абонентської служби комунального підприємства "Служба єдиного замовника Ворошиловського району м. Донецька", що складена на підставі акта зі слів сусідів, ОСОБА_3 проживала із чоловіком – ОСОБА_7 в квартирі за адресою: АДРЕСА_1, з січня 1987 року.

В позовній заяві ОСОБА_3 зазначала, що до укладення шлюбу постійно проживала і була прописана за адресою: АДРЕСА_2 та виписалась із зазначеної квартири наприкінці 1993 року.

Між тим, за наявними в матеріалах справи даними (картка прописки, форма Ф-16) позивачка до 5 квітня 1990 року проживала в АДРЕСА_3

Приймаючи до уваги довідку від 27 січня 2011 року № 99 в якості доказу постійного проживання позивачки у спірній квартирі з січня 1997 року, суд на наведені вище обставини уваги не звернув, місця проживання позивачки належним чином не з’ясував, використання позивачкою права на приватизацію житла за вказаною в позовній заяві адресою: АДРЕСА_2 не перевірив та дійшов передчасного висновку про порушення її прав під час приватизації спірної квартири.

Визнаючи незаконною приватизацію, суд також не звернув уваги на те, що згідно з ч. 3 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації та не з’ясував, чи відповідає обраний позивачкою спосіб захисту вимогам закону за наявності чинного розпорядження про приватизацію від 6 вересня 1993 року № 13801, відповідно до якого спірну квартиру передано в особисту власність ОСОБА_7

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.