Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Колодійчука В.М., Савченко В.О.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2011 року,

У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що він та ОСОБА_2 є співвласниками, кожний в 1/2 частині, жилого будинку АДРЕСА_1, який знаходиться на неприватизованій земельній ділянці площею 776 кв.м, яка була надана для будівництва цього будинку рішенням виконкому Нікопольської міської ради 17 серпня 1954 року. Між ними склався певний порядок користування земельною ділянкою, проте письмової угоди не укладено, унаслідок чого постійно виникають сварки та неприязні стосунки. Позивач, уточнивши позовні вимоги, просив визначити порядок користування земельною ділянкою згідно із 2 або 3 варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 27 липня 2010 року.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 листопада 2010 року позов задоволено. Визначено порядок користування земельною ділянкою, що розташована по АДРЕСА_1, згідно із першим варіантом експертизи.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2011 року рішення місцевого суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, й визначити порядок користування земельною ділянкою згідно із 3 варіантом експертизи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в позові, виходив із того, що земельна ділянка під будівництво жилого будинку була виділена у 1954 році площею 776 кв.м, а згідно з висновком експертизи суд визначив порядок користування земельною ділянкою площею 811,25 кв.м, проте сторони не надали правовстановлюючих документів на підтвердження права власності або права користування саме цією площею земельної ділянки.

Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна, виходячи з такого.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням виконкому Нікопольської міської ради від 17 серпня 1954 року під будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 виділено 776 кв.м. Позивач ОСОБА_1 у позовні заяві просив визначити порядок користування земельною ділянкою площею 776 кв.м, а не 811 кв.м. При проведенні судової будівельно-технічної експертизи експерт зазначила, що будинок знаходиться на земельній ділянці площею 811,25 кв.м, що підтверджується кадастровою зйомкою, погодженою зі сторонами у справі, суміжними землекористувачами та землевпорядною організацією.

Відмовляючи в позові, апеляційний суд послався на ст. 116 ЗК України про набуття права власності або права користування земельною ділянкою і через відсутність правовстановлюючих документів у сторін на земельну ділянку, відмовив у позові.

При цьому у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України апеляційний суд не визначився із фактичними обставинами, які мають значення для правильного вирішення справи; не встановив, які правовідносини виникли між сторонами; на встановив правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Так, апеляційний суд не звернув уваги на те, що право постійного користування спірною земельною ділянкою виникло ще у 1954 році, ст. 116 нині діючого ЗК України до цих правовідносин застосована бути не може, оскільки стосується набуття права на земельну ділянку шляхом приватизації за спільною заявою сторін у справі (співвласників жилого будинку) і не стосується земельних ділянок, якими сторони користуються з періоду, коли отримання державних актів не було обов’язковим. Тобто, згідно із ч. 1 ст. 30 ЗК України 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об’єктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором відчуження. Отже, право на земельну ділянку автоматично переходить до набувачів будівлі.

Відмовивши у позові, апеляційний суд фактично спір між сторонами не усунув, не визначився та не усунув розбіжності у розмірі площі земельної ділянки, не встановив причин розбіжності у такій площі, не вирішив спір згідно із заявленими позовними вимогами про визначення порядку користування земельною ділянкою площею 776 кв.м.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.