Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до житлово-будівельного кооперативу "Суднобудівник-17" (далі – ЖБК "Суднобудівник-17"), третя особа - Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання недійсними загальних зборів і їх рішень, стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2011 року,

У листопаді 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати недійсними рішення загальних зборів ЖБК "Суднобудівник-17" від 27 жовтня 2009 року № 27/10/09; визнати наказ № 2 від 2 листопада 2009 року незаконним; стягнути з відповідача на її користь заборгованість із заробітної плати з урахуванням компенсації та індексації у сумі 21 390 грн. 68 коп. та 6 500 грн. для відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги мотивувала тим, що 27 жовтня 2009 року відбулися загальні збори членів ЖБК "Суднобудівник-17" і рішенням цих зборів їй виражено недовіру та звільнено з посади голови правління ЖБК "Суднобудівник-17". Позивач вважала, що скликання, проведення та прийняття рішень загальних зборів не відповідають нормам статуту кооперативу та Закону України "Про кооперацію" (1087-15) , оскільки збори скликалися не правлінням кооперативу, відтак, не можуть вважатися позачерговими, оскільки до правління не надходила вимога про скликання від 1/3 частини загального числа членів кооперативу, як і вимога правління кооперативу ревізійної комісії чи виконавчого комітету місцевої ради. На зборах були присутні та приймали участь, а згодом були обрані до органів правління особи, що не є членами кооперативу. Крім того, їй не виплачено нараховану заробітну плату за період з 1 травня 2010 року по 9 листопада 2010 року за виконання обов’язків голови правління, як і невиплачена компенсація за невикористану відпустку, не нараховані кошти за лікарняними листками; їй також з вини відповідача не виплачена допомога у сумі 3 893 грн. 36 коп. за час знаходження на лікуванні у зв’язку із настанням тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання, не пов’язаного з нещасним випадком на виробництві. Під час знаходження на лікуванні 2 листопада 2009 року її незаконно було звільнено з посади голови правління ЖБК "Суднобудівник-17" на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України (одноразове грубе порушення трудових обов’язків). Невиплата заробітної плати та інших компенсацій викликали у неї нервові потрясіння та моральні страждання, які вона оцінила в 6 500 грн.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2011 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачка в судовому засіданні не оскаржувала у встановленому законом порядку наказ № 2 від 2 листопада 2009 року про її звільнення з посади голови правління ЖБК "Суднобудівник-17"; нею не надано доказів, які б спростовували присутність на загальних зборах членів кооперативу осіб, які не є членами ЖБК "Суднобудівник-17"; також не надано доказів про нарахування заробітної плати у період часу з 1 травня 2010 року по 21 грудня 2010 року та не надано табелю використання робочого часу працівників кооперативу ЖБК "Суднобудівник-17", як і доказів виконання нею обов’язку про проведення загальних звітно-виборчих зборів та доказів того, що вона була звільнена в період тимчасової втрати працездатності.

При цьому апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, також зазначив, що вимоги щодо скасування наказу № 2 від 2 листопада 2009 року про її звільнення з посади безпідставні, оскільки в позовній заяві не були заявлені такі вимоги, а уточнень, доповнень до позовних вимог на протязі розгляду справи позивачем заявлено не було; вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку та оплати листків непрацездатності є безпідставними, оскільки такі листки непрацездатності до бухгалтерії не подавались, а правом на відпочинок (не отримуючи його) вона користувалася з власної ініціативи.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка у листопаді 2010 року звернулась до суду із позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів ЖБК "Суднобудівник-17" від 27 жовтня 2009 року про висловлення їй як голові правління ЖБК недовіри та стягнення на її користь заборгованості із зарплати та моральної шкоди. Даних про її звільнення у неї не було, такий наказ їй не вручався.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги у частині відмови у задоволенні вимог про скасування наказу про звільнення, як районний суд, так і апеляційний суд виходили із того, що така вимога нею у встановленому процесуальним законом порядку не заявлялась. Проте суди не звернули уваги на те, що така вимога нею заявлялась письмово під час розгляду справи у суді першої інстанції, зазначаючи, що про її звільнення вона вперше дізналася при розгляді справи з письмових пояснень відповідача (т.1, а.с. 226-227), у тому числі і як виступ у судових дебатах з проханням про задоволення цієї вимоги (т. 2, а.с. 195-196). У зв’язку із цим суд повинен був діяти відповідно до вимог ст. 194 ЦПК України.

Разом із тим, відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте суд узагалі не перевірив як доводів апеляційної скарги, так і законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції; не навів ніяких мотивів ухваленого ним судового рішення та обставин, які б спростовували доводи скарги, та не зазначив, які норми права були судом застосовані.

При цьому судові рішення у частині відмови у стягненні заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, оплату листів непрацездатності ухвалені лише на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

При цьому суд не звернув уваги на те, що у трудових спорах правомірність звільнення, виплата працівникові всіх належних при звільненні сум доводить роботодавець, а не працівник. Відтак, посилання апеляційного суду на те, що позивачка сама скористалась своїм правом на відпочинок, навіть при тому, що вона дійсно працювала, як і відмова в оплаті листків непрацездатності, не відповідає вимогам КЗпП України (322-08) . Крім того, посилання апеляційного суду про те, що нарахування позивачці як голові правління посадового окладу, оформлення штатного розпису є неправомірними, безпідставні, оскільки таких вимог ЖБК не заявлялось і ці локальні акти по підприємству не спростовані.

Разом із тим не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки ним також порушені ті самі норми матеріального та процесуального права, у зв’язку із цим в силу ч. 3 ст. 338 ЦПК України скасуванню підлягають судові рішення першої та апеляційної інстанцій.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.