Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А.,

суддів: Мазур Л.М., Маляренка А.В.,

Матвєєвої О.А., Юровської Г.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання відмови від погодження меж суміжної земельної ділянки необґрунтованою та надання дозволу, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 17 червня 2011 року,

У грудні 2010 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до відповідачів, в якому просила визнати відмову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від погодження меж суміжної земельної ділянки необґрунтованою та дозволити їй виготовлення технічної документації зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку у АДРЕСА_1 без погодження її меж з відповідачами.

В обґрунтування позову зазначала, що рішенням органу місцевого самоврядування їй було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель і споруд, проте у зв’язку з тим, що відповідачі, які є суміжними землекористувачами та необґрунтовано відмовляються від погодження меж зазначеної земельної ділянки. Комісією з розгляду питань, пов’язаних з погодженням документації із землеустрою відмовлено їй у погодженні проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,0756 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, чим порушуються її права власності на земельну ділянку.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 квітня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 17 червня 2011 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 квітня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано погодженими межі земельної ділянки ОСОБА_3, розташованої у АДРЕСА_1 без згоди ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі скаргою ОСОБА_6 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі помилково скасованого рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Скориставшись правом ухвалення нового рішення, суд розглянув справу з порушенням наведених норм.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що передбачена чинним законодавством процедура узгодження зовнішніх меж земельної ділянки під час виготовлення документів для набуття права власності на земельну ділянку має на меті забезпечення усунення будь-яких спорів між суміжними землекористувачами щодо меж їхніх земельних ділянок перш ніж вони набудуть право власності на земельні ділянки. Оскільки відповідачами відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України не надано належних та обґрунтованих доказів щодо порушення ОСОБА_3 їхніх прав та законних інтересів при відведенні їй для будівництва та обслуговування житлового будинку земельної ділянки по сусідству з ними та межі земельної ділянки ОСОБА_3 відповідно до запропонованого проекту із землеустрою не порушують земельних прав суміжних землекористувачів, їх відмова від підписання акту погодження меж земельної ділянки є необґрунтованою, у зв’язку з чим межі земельної ділянки ОСОБА_3 вважаються погодженими без отримання згоди ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Проте, повністю погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом (1618-15) , звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу (1618-15) , в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною 3 ст. 158 ЗК України передбачено, що органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Згідно із ст. 158 ЗК України суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян - заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.

Крім того, ст. 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Порядок видачі державних актів про право власності на земельну ділянку регулюється Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності не земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 4 травня 1999 року № 43 (z0354-99) .

Відповідно до п. 1 .12 цієї Інструкції (z0354-99) складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об’єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка та затвердженим в установленому законом порядку відведення цієї ділянки.

Пунктом 2.1 Інструкції (z0354-99) передбачено, що роботи зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою виконуються в такій послідовності: підготовчі роботи; встановлення (відновлення) в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки та меж обмежень на використання земельної ділянки; складання кадастрового плану земельної ділянки; заповнення бланка державного акта.

Позивачка, звертаючись до суду із вказаним позовом просила на підставі ст. ст. 125, 126, 184, 198 ЗК України визнати необґрунтованою відмову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від погодження меж суміжної земельної ділянки, яка повинна бути передана їй у приватну власність, а також дозволити їй виготовлення технічної документації зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку без погодження меж цієї земельної ділянки із суміжними землекористувачами.

Проте, вирішуючи спір, апеляційний суд у порушення вимог ст. 213- 215, 303, 309, 316 ЦК України на вищезазначені норми закону уваги не звернув, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає невірними висновки суду першої інстанції, а також не встановив та не зазначив у чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом неправомірно відмовлено, та визнаючи погодженими межі земельної ділянки ОСОБА_3, розташованої у АДРЕСА_1 без згоди ОСОБА_4 та ОСОБА_5, вийшов за межі позовних вимог, при цьому у достатньому об’ємі не визначився із характером спірних правовідносин, а також не звернув уваги на те, що ні на момент подачі позову до суду, ні на час розгляду справи позивачка відповідно до вимог ч. 1 ст. 116, 126 ЗК України у власність чи користування земельної ділянки не набула, а також нею не погоджено розмір земельної ділянки, яка в майбутньому має бути передана їй у власність та на яку їй був наданий дозвіл на розроблення проекту відведення.

Крім того, дозволяючи виготовити позивачці технічну документацію із складання державного акту на право власності на земельну ділянку без погодження меж земельної ділянки з відповідачами, суд не звернув уваги на те, що порядок видачі державних актів про право власності на земельну ділянку регулюється Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності не земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 4 травня 1999 року № 43 (z0354-99) та відповідно до п. 1.12 цієї Інструкції (z0354-99) складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, проводиться після перенесення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка та затвердженим в установленому законом порядку відведення цієї ділянки.

Відповідно до ч. 3 ст. 125 ЗК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

При цьому, суд не звернув уваги на те, що затвердженого у встановленому законом порядку проекту відведення земельної ділянки ОСОБА_3 не має, й відповідного рішення про відведення їй земельної ділянки відповідним органом місцевого самоврядування не приймалося й залежно від цього не належним чином не визначився, чи виникло у встановленому порядку у позивачки на земельну ділянку відповідне право, яке в розумінні ст. 152 ЗК України підлягає захисту.

Оскільки судом апеляційної інстанції допущені порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, рішення апеляційного суду слід скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 17 червня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.