Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Гвоздика П.О.,

суддів: Журавель В.І., Євграфової Є.П.,

Євтушенко О.І., Ситнік О.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу, про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім’єю, визнання права власності на нерухоме майно та визнання недійсним договору дарування квартири, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Львівської області від 8 серпня 2011 року, -

ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, а якому просила встановити факт проживання з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 2001 року по травень 2009 року, визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 та визнати недійсним договір дарування вказаної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу від 29 травня 2009 року.

Позовні вимоги мотивувала тим, що з 2001 року по травень 2009 року перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних стосунках, від яких мають двох доньок: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. Зазначає, що проживали однією сім'єю в м. Дублін (Ірландія). Даний факт підтверджується проведенням релігійного обряду шлюбу, здійсненого 21 квітня 2001 року в Українській католицькій катедрі "Пресв. скитальчої родини" в м. Лондоні. За час спільного проживання за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1.

В травні 2009 року дізналася про порушення її прав співвласника, а саме укладення договору дарування вказаної квартири, всупереч її волевиявленню, при цьому письмової та нотаріально посвідченої згоди на вчинення даного правочину не висловлювала, жодних довіреностей на розпорядження вказаним майном не надавала, представник дарувальника за довіреністю ввів нотаріуса в оману, не повідомивши про перебування дарувальника у фактичних шлюбних відносинах. Вважає, що вказаний договір укладено з порушенням вимог ст. 369 ЦК України, оскільки квартира є спільною сумісною власністю і для укладення договору на її відчуження необхідна її письмова нотаріально посвідчена згода, якої вона не давала, волевиявлення на відчуження не мала.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 21 січня 2011 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 – встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 2001 року по травень 2009 року; визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 визнано недійсним договір дарування зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 29 травня 2009 року.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 8 серпня 2011 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 21 січня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким ОСОБА_3 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування судового рішення суду апеляційної інстанції та просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних у кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали цивільної справи, вивчивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що сторони не зареєстрували шлюб відповідно до законодавства України, тому визнав факт проживання однією сім’єю з 2001 року по травень 2009 року. На підставі ст.74 СК України визнав квартиру, придбану ОСОБА_4 майном, яке належить ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Визнав право власності ОСОБА_3 на Ѕ частину вказаної квартири за ст.70 СК України. Вважав, оскільки ОСОБА_4 розпорядився вказаним майном без згоди іншого співвласника ОСОБА_3, як передбачено ст. 369 ЦК України, то згідно до ст. 203 ЦК України визнав договір дарування квартири недійсним.

Суд апеляційної інстанції, скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові за тих підстав, що сторони проживають у Ірландії, а двосторонньої угоди про надання правової допомоги між Україною та Ірландією не укладено, тому застосовувати положення ст.ст.60-74 СК України у суду першої інстанції підстав не було.

Однак, з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою як суду першої інстанції, так і апеляційного суду.

Суд належним чином не з’ясував характер і суть заявлених позивачами вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивачі обґрунтовували свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд спір між сторонами фактично не вирішив.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є громадянами України, які постійно проживають у м. Дубліні в Ірландії.

Відповідно до свідоцтва про одруження від 4 червня 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 одружилися 21 квітня 2001 року відповідно до обряду Української католицької церкви в Українській католицькій катедрі "Пресв. скитальчої родини" у Лондоні, Великобританія.

Від шлюбу мають двох дітей. Дочку ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. Реєстрація народження та свідоцтва про народження дітей вчинені у Дубліні в Ірландії.

1 грудня 2003 року ОСОБА_4 уклав договір про дольову участь у будівництві житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 в об’ємі однієї двокімнатної квартири НОМЕР_1 загальною площею 89,66 кв.м. попередньою вартістю 1107,35 грн.

Відповідно до наказу Управління комунальної власності Львівської міської ради від 15 травня 2007 року за №265-Ж-3 оформлено право приватної власності ОСОБА_4 в цілому на вказану двокімнатну квартиру.

Згідно договору дарування від 29 травня 2009 року ОСОБА_4 подарував вказану квартиру ОСОБА_5

Правовідносини, хоча б одним учасником яких є громадянин України, який проживає за межами України, підлягають регулюванню нормами Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) .

Відповідно до ч.1 ст.16 вказаного закону особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

Оскільки і ОСОБА_4, і ОСОБА_3 є громадянами України, що підтверджується фотокопіями їхніх паспортів та відомостями, які містяться у довіреностях, виданих сторонами та належним чином посвідчених компетентними органами, їх особистим законом є законодавство України.

Тому посилання суду апеляційної інстанції на неможливість застосування до спірних правовідносин норм СК України (2947-14) протирічить вказаній нормі. Посилання суду апеляційної інстанції на відсутність міжнародної угоди про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з Ірландією, як на підставу відмови у позові, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

Однак, суд касаційної інстанції не може погодитися з висновками суду першої інстанції, вважає за можливе переглянути вказане рішення відповідно до вимог ч.3 ст. 335 ЦПК України, виходячи з наступного:

Згідно до ч.1 ст. 58 Закону України "Про міжнародне приватне право" шлюб між громадянами України, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України (2947-14) щодо підстав недійсності шлюбу.

Відповідно до законодавства, чинного в Ірландії, чинним є церковний шлюб, наряду з яким визнається дійсним і цивільний шлюб.

За вимогами ст.ст. 38-41 СК України, підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених ст.ст. 22, 24-26 СК України.

На час розгляду справи сторони не надали жодних доказів, які б свідчили про наявність будь-якого порушення, встановленого ст.ст. 22, 24-26 СК України. Судом не встановлено, чи є шлюб, укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_3, відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України "Про міжнародне приватне право" дійсним в Україні.

Таким чином, встановлюючи факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім’єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції не з’ясував, чи поширюються на правовідносини, які виникли між сторонами, норми Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) та СК України (2947-14) , оскільки відповідно до ст. 214 ЦПК України саме суд визначає закон, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами і не пов’язаний з законом, на який посилався позивач при зверненні до суду.

Судом встановлено, що договір про дольову участь у будівництві укладено ОСОБА_4 1 грудня 2003 року, однак, остаточний розрахунок за договором проводився на підставі виставленого рахунку не пізніше 7 днів після прийому будинку в експлуатацію. Акт про виконання зобов’язань щодо фінансування будівництва між державним підприємством МО України "Західвійськбуд" та ОСОБА_4 укладено 14 червня 2005 року.

Разом з тим, право на майно при встановленні факту проживання чоловіком і жінкою однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між особою або у будь-якому іншому шлюбі, пов’язується із набранням чинності рішенням суду про встановлення такого факту. Зазначених обставин судом першої інстанції не враховано.

Оскільки судом першої та апеляційної інстанцій невірно застосовано норми матеріального права та не встановлені обставини справи, рішення суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 335, 336, 338, 343, 344, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних у кримінальних справ, -

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 8 серпня 2011 року та рішення Залізничного районного суду Львівської області від 21 січня 2011 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.