Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Євтушенко О.І.,

суддів: Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г.,

Євграфової Є.П., Ситнік О.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про вселення та визначення порядку користування квартирою та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про припинення права на частку у спільному майні, за касаційною скаргою ОСОБА_4 та його представника – ОСОБА_7 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 березня 2011 року та на рішення апеляційного суду м. Києва від 8 вересня 2011 року,

Позивач звернувся до із зазначеним позовом.

Позовні вимоги мотивував тим, що сторони є співвласниками АДРЕСА_1. Позивачу належить ј частина вказаної квартири, а відповідачу - ѕ частини квартири.

Квартира є ізольованим трикімнатним приміщенням загальною площею 53,5 кв.м., житловою - 38 кв.м, з яких три ізольовані кімнати площею - 10,4 кв.м., 10,8 кв.м., 16,8 кв.м.

Позивач зареєстрований та проживає у Київської області однак працює у м. Києві, де іншого житла не має та бажає використовувати спірну квартиру для власного проживання. Він неодноразово намагався вселитися у спірну квартиру, однак відповідач перешкоджає користуватися квартирою - не надає доступу у квартиру та не надає ключів від вхідних дверей. Добровільно домовитися про порядок користування квартирою сторони не можуть.

Позивач просив зобов’язати відповідача не чинити перешкод у користуванні квартирою, вселити його у квартиру та визначити порядок користування спірною квартирою, шляхом виділення у користування кімнати площею 10,4 кв.м., у користуванні відповідача залишити житлові кімнати площею 16,8 кв.м. та 10,8 кв.м. та балкон, залишити у спільному користуванні кухню, душову, вбиральню та коридор.

ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом в якому посилався на неможливість спільного проживання з відповідачем, незначну частку ОСОБА_3 у спільній власності та відсутності шкоди його інтересам, просив припинити право ОСОБА_3 на ј частину спірної квартири і стягнути грошову компенсацію вартості цієї частки квартири.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 24 березня 2011 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 Зобов’язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні квартирою АДРЕСА_1; вселено ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_2; встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1; виділено в користування ОСОБА_3 житлову кімнату площею 10.4 кв.м.; виділено в користування ОСОБА_4 дві житлові кімнати: площею 16.8 кв.м. та 10.8 кв.м. в цій же квартирі; залишено в спільному користуванні співвласників приміщення загального користування: кухню, душову, вбиральню, коридор. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 – відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 8 вересня 2011 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 березня 2011 року скасовано в частині встановлення порядку користування квартирою АДРЕСА_1, а саме, у частині виділення в користування ОСОБА_3 житлової кімнати площею 10.4 кв.м.; виділення в користування ОСОБА_4 двох житлових кімнат: площею 16.8 кв.м та 10.8 кв.м. в цій же квартирі; та залишення в спільному користуванні співвласників приміщення загального користування: кухні, душової, вбиральні, коридору. В цій частині ухвалено нове рішення яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 та його представник – ОСОБА_7 просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

Суд першої інстанції належним чином не з’ясував характер і суть заявлених позивачами вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивачі обґрунтовували свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд спір між сторонами фактично не вирішив.

Вселивши ОСОБА_3 у спірну квартиру, апеляційний суд не зазначив, яким чином він має користуватися нею.

Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Проте, всупереч зазначеним вимогам закону, апеляційний суд не вказав, які саме житлові приміщення перебувають у користуванні ОСОБА_3, виходячи з розміру його частки у спільній частковій власності, не пересвідчився, чи можливо визначити порядок користування спільною частковою власністю з дотриманням права кожного із співвласників володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому часткою, не врахував, чи можливо визначити порядок користування, виходячи з того, що сім’ї ОСОБА_8 та ОСОБА_3 не пов’язані родинними зв’язками, та що внаслідок такого визначення квартира набуде статусу комунальної.

Безпідставним є посилання апеляційного суду на ст. 364 ЦК України, яка регулює право співвласника на виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, оскільки зустрічний позов заявлено іншим співвласником з підстав ст. 365 ЦК України, відповідно до якої право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

За змістом зазначеної норми закону припинення права особи на частку в спільному майні допускається за наявності будь-якого з передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України випадку, але в тому разі, коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

У своїй позовній заяві ОСОБА_4, як на підстави припинення права власності ОСОБА_3 на його частку у спільній квартирі посилався на такі підстави: частка ОСОБА_3 є незначною і її неможливо виділити в натурі, так як розмір найменшої кімнати у квартирі є більшим за розмір частки ОСОБА_3 у житловій плащі; квартира є річчю неподільною і в результаті визначення порядку користування квартирою вона втратить статус окремого житлового приміщення та набуде статусу комунальної; спільне користування житловим приміщенням з ОСОБА_3 не можливе, так як їх сім’ї не пов’язанні будь-якими родинними чи дружніми зв’язками, між ними з приводу користування вказаним житловим приміщенням виникають сварки, що було причиною звернення кожної із сторін до органів міліції за захистом, посилався, що припинення частки ОСОБА_3 зі сплатою грошової компенсації не завдасть останньому істотної шкоди, оскільки ОСОБА_3 вказаним житлом не користувався, проживає тривалий час за іншою адресою у Київській області, с. Ставни.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, зробив висновок, що вимоги ст. 365 ЦК України не можуть бути застосовані у даному випадку, оскільки таке припинення права завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_3, який не має у власності іншого житла. Доводи ОСОБА_4 щодо неможливості спільного проживання з ОСОБА_3 не розглядалися у повному обсязі, так як і суд першої інстанції, і суд апеляційної інстанції зосередили свою увагу лише на наявності чи відсутності у діях ОСОБА_3 протиправної складової, чим могла бути спричинена шкода ОСОБА_4

Однак згодитися з такою правовою позицією судів не можливо, так як спільне користування і володіння майном може бути неможливим та

може виникати у зв’язку з відсутністю домовленості між співвласниками про режим користування та володіння майном, безвідносно до правомірності чи протиправності дій співвласників один відносно одного.

Для доведення зазначених обставин можуть бути прийняті докази, які відповідно до ст.ст. 58, 59 ЦПК України, можуть підтвердити наявність обставин, що вказують на неможливість спільного користування і володіння співвласниками майном.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім’ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об’єкта, який є спільним майном.

Отже, висновки суду першої інстанції, з якими погодився й апеляційний суд, щодо припинення права особи на частку у спільному майні лише при наявності усіх передбачених ч. 1 ст. 365 ЦК України підстав у їх сукупності є помилковим.

Згідно з ч. 2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Всупереч вимогам ст. 303 ЦПК України апеляційний суд належним чином не перевірив доводів позивача ОСОБА_4 про те, що частка ОСОБА_3 у праві власності на спірну квартиру є незначною і не може бути виділена йому в натурі, квартира є неподільною, спільне володіння і користування нею неможливо, оскільки між ними склалися вкрай неприязні стосунки, які були предметом втручання органів міліції, таке припинення не завдасть істотної шкоди його інтересам, оскільки у спірній квартирі він ніколи не проживав і не проживає, забезпечений іншим житлом, весь час проживає та зареєстрований в АДРЕСА_2; вартість частки ОСОБА_3 у спірній квартирі ним внесена на депозитний рахунок суду, чим забезпечено дотримання права власності ОСОБА_3

Крім того, застосувавши до спірних правовідносин норми Закону України "Про власність" (697-12) , суд апеляційної інстанції не врахував, що право власності на ј частину квартири ОСОБА_3 набуто у 2009 році у порядку спадкування за законом, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 18 грудня 2009 року. На час виникнення права власності та розгляду спору діяли норми ЦК України (435-15) , який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Тобто судом застосовано норми закону, який втратив чинність і дія якого не поширювалася на спірні правовідносини.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_4 подавав клопотання до суду першої інстанції про призначення судової будівельної експертизи, на розгляд якої просив поставити питання щодо визначення вартості ідеальної ј частини спірної квартири та про можливість виділення в натурі ј частини даної квартири. (а.с.45). Суд першої інстанції вказане клопотання відхилив (журнал судового засідання від 24 квітня 2011 року). На вказану обставину було звернено увагу у апеляційній скарзі. Однак суд апеляційної інстанції, у порушення вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України, вказаного порушення, допущеного судом першої інстанції щодо сприяння сторонам у реалізації їх обов’язків, що передбачено ч. 4 ст. 10 ЦПК України, уваги не звернув і вказані порушення не виправив.

За таких обставин колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що апеляційний суд не виконав своїх обов’язків, визначених законом.

Суд касаційної інстанції позбавлений можливості виправити недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, а тому рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 333, 335, 336, 338, 343. 344, 345, 349 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,-

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та його представника – ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 8 вересня 2011 року скасувати, а справу передати до того ж суду на новий розгляд у іншому складі суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.