Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договорів дарування недійсними, визнання дійсними договорів купівлі-продажу та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 8 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 27 грудня 2007 року він домовився з відповідачем ОСОБА_5 про купівлю належних йому на праві власності будинку та земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_1 Указував, що з ряду причин, які носили приватний характер, він не хотів на той час оформляти документи на куплене майно на своє ім’я, у зв’язку з чим, за згодою ОСОБА_4 указана нерухомість була оформлена на ОСОБА_4, який видав йому та його рідному брату довіреність на право розпоряджатись купленим майном.

Ураховуючи викладене, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив на підставі ст. ст. 215, 235 ЦК України визнати недійсними договори дарування спірної нерухомості, укладені між ОСОБА_5 і ОСОБА_4; визнати дійсними договори купівлі-продажу указаного будинку і земельної ділянки, укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та визнати за ним право власності на указане майно.

рішенням Київського районного суду м. Одеси від 8 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 27 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 5906, відповідно до якого ОСОБА_5 подарував ОСОБА_4 домоволодіння АДРЕСА_1 Визнано дійсним договір купівлі-продажу від 27 грудня 2007 року, відповідно до якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_6 купив домоволодіння АДРЕСА_1 Визнано за ОСОБА_6 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 Визнано недійсним договір дарування від 27 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 5910, відповідно до якого ОСОБА_5 подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0698 га, розташовану по АДРЕСА_1 Визнано дійсним договір купівлі-продажу від 27 грудня 2007 року, відповідно до якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_6 купив земельну ділянку площею 0,0698 га, розташовану по АДРЕСА_1 Визнано за ОСОБА_6 право власності на земельну ділянку площею 0,0698 га, розташовану по АДРЕСА_1

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсними договорів даруванання будинку і земельної ділянки між ОСОБА_5 і ОСОБА_7, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що договори дарування указаного майна були вчинені для приховання договорів купівлі-продажу. При цьому суди послались на положення ст. 235 ЦК України.

Проте погодитись з такими висновками судів не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судами попередніх інстанцій встановлено, матеріалами справи підтверджується, що 27 грудня 2007 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу були посвідчені два договори, відповідно до яких ОСОБА_5 подарував ОСОБА_4 будинок і земельну ділянку площею 0,0698 га, що знаходяться по АДРЕСА_1

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Як убачається з матеріалів справи, позивач не був стороною у спірних договорах, тому до цих правовідносин не можуть бути застосовані положення ст. 235 ЦК України, які містять правові наслідки удаваного правочину, який сторони правочину насправді вчинили для приховання іншого правочину, і стосуються тільки сторін договору.

Визнаючи договори недійсними, суди не послались на передбачені законом підстави недійсності правочину, а послались на обставини, які передбачають правові наслідки удаваного правочину для сторін правочину (ч. 2 ст. 235 ЦК України).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору дійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності вимог позивача, при цьому керувався ч. 2 ст. 220 ЦК України, якою передбачена можливість визнання судом договору дійсним, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове його виконання, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

Але поза увагою суду залишилися положення ч. 1 ст. 220 ЦК України та суть заявлених позивачем вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 цієї ж статті, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.п. 13, 14 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін. У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених ст. 218 та ст. 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З урахуванням положень ст. ст. 16, 182, 640 ЦК України визначена ч. 2 ст. 220 ЦК України можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, й не підлягають державній реєстрації, а тому суперечить законодавству визнання в судовому порядку дійсним правочину щодо нерухомості, в тому числі й щодо земельної ділянки, оскільки такий правочин у обов’язковому порядку повинен пройти державну реєстрацію.

Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги про визнання договору дійсним з посиланням на положення ст. 220 ЦК України, яка містить правові наслідки ухилення сторони договору від його нотаріального посвідчення, суди не звернули уваги на ті обставини, що ці вимоги заявлені особою, яка не була стороною у спірних договорах.

За таких обставин, коли суди повно та всебічно з’ясували обставини справи, але під час її вирішення застосували матеріальний закон, який не поширюється на вказані правовідносини, судові рішення відповідно до ст . 341 ЦПК України (1618-15) підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

рішення Київського районного суду м. Одеси від 8 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року скасувати й ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

рішення оскарженню не підлягає.