Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Донецького училища культури до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа орган опіки та піклування виконавчого комітету Куйбишевської районної в м. Донецьку ради, про виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Куйбишевського районного суду м. Донецька від 2 грудня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 лютого 2011 року,

У серпні 2010 року Донецьке училище культури звернулося до суду з названим позовом.

Позивач зазначав, що з 1997 року на його балансі знаходиться гуртожиток АДРЕСА_1.

ОСОБА_6 і ОСОБА_7 мешкають в ньому з 1999 року. Підставою для їх вселення стала заява ОСОБА_6 та укладений з ним договір про надання кімнати в гуртожитку, який щороку укладався між ними. На правах члена родини до гуртожитку була вселена дружина ОСОБА_6 – ОСОБА_7 та їх неповнолітня донька, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Ордер на вселення відповідачам не видавався, термін дії останнього договору про надання кімнати в гуртожитку з ОСОБА_6 закінчився 31 травня 2009 року, переважне право на продовження строку проживання в гуртожитку у відповідачів відсутнє, проте вони не бажають виселятися в добровільному порядку.

Оскільки відповідачі мешкають в гуртожитку самоправно, без жодної правової підстави, позивач просив суд виселити їх без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Куйбишевського районного суду м. Донецька від 2 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22 лютого 2011 року, позов задоволено: ОСОБА_6 і ОСОБА_7 виселено з гуртожитку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_6 посилається на неправильне застосування судами норм процесуального права та порушення норм матеріального права, в зв’язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та вирішення справи по суті.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд, із висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідачі вселилися у спірний гуртожиток з порушенням вимог ст. 129 ЖК України та проживають в ньому без відповідної правової підстави, тому підлягають виселенню з підстав, передбачених ст. 116 ЖК України, як особи, які самоправно зайняли жиле приміщення.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи судом першої інстанції встановлено, що відповідачі були вселені в гуртожиток АДРЕСА_1 20 грудня 1999 року за згодою Донецького училища культури, на балансі якого цей гуртожиток перебуває. За вказаною адресою родина зареєструвала своє місце проживання.

Між Донецьким училищем культури та ОСОБА_6 було укладено договір про надання кімнати в гуртожитку Донецького училища культури, який щороку переукладався сторонами. Ордер на вселення відповідачам не видавався.

Згідно останнього договору про надання кімнати в гуртожитку від 1 липня 2008 року Донецьке училище культури надало ОСОБА_6 кімнату площею 18,3 кв. м строком до 31 травня 2009 року.

Частиною 3 ст. 116 ЖК України встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до ст. 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Виселення з гуртожитків здійснюється відповідно до вимог ст. 132 ЖК України.

Разом з цим, з 1 січня 2009 року набрав чинності Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) (далі – Закон від 4 вересня 2008 року № 500-VI (500-17) ), який регулює правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які тривалий час на законних підставах проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей.

Сфера дії цього Закону поширюється на громадян, які не мають власного житла, більше п'яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них (ч. 1 ст. 1 Закону від 4 вересня 2008 року № 500-VI).

Згідно із ч. 1 ст. 19 Закону від 4 вересня 2008 року № 500-VI забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону (500-17) , без попереднього надання їм (їх сім'ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Проте, місцевий суд, у порушення вимог ст.ст. 213 і 214 ЦПК України, зазначених вимог закону не врахував та встановивши, що відповідачі зареєстровані у спірному гуртожитку, не встановив чи поширюється на них положення Закону від 4 вересня 2008 року № 500-VI (500-17) , тому дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для їх виселення відповідно до вимог ч. 3 ст. 116 ЖК України.

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на зазначене уваги не звернув та належним чином доводів апеляційної скарги ОСОБА_6 не перевірив.

Таким чином, допущені судами при вирішені цієї справи порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення.

З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Куйбишевського районного суду м. Донецька від 2 грудня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 лютого 2011 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.