Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2011 року,

У березні 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_9, яким вона заповіла все своє майно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в рівних частках.

Свої вимоги мотивуючи тим, що волевиявлення заповідачки не було вільним та не відповідало її волі, так як на момент складання заповіту вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати.

1 листопада 2010 року рішенням Печерського районного суду м. Києва у задоволені позову відмовлено.

7 липня 2011 року рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке помилково скасовано апеляційним судом.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на момент складання оспорюваного заповіту 12 вересня 2007 року, ОСОБА_9 не була у встановленому законом порядку визнана недієздатною, не перебувала на обліку у психоневрологічному диспансері, не перебувала у такому стані, що не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Рішення суду першої інстанції є правильним та таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, оскільки.

З матеріалів справи видно, що 21 грудня 2004 року ОСОБА_9 заповіла все своє майно в рівних частках ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які доглядали за нею.

12 вересня 2007 року ОСОБА_9 склала інший заповіт відповідно до якого заповіла все своє майно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в рівних частках кожному, чим скасувала попередній заповіт (ст. 1254 ЦК України).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 померла.

Не погодившись із заповітом ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом, вважаючи, що заповідачка під час його складення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

5 серпня 2010 року за результатами призначеної судом посмертної судово-психіатричної експертизи встановлено, що ОСОБА_9 на момент складення заповіту страждала психічними порушеннями, які за ступенем своєї вираженості тоді істотно впливали на її можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Інших доказів на підтвердження тих обставин, що в момент вчинення правочину ОСОБА_9 перебувала у такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у справі немає, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що за актом посмертної судово-психіатричної експертизи від 5 серпня 2010 року за № 816 ОСОБА_9 на момент складання заповіту страждала психічними порушеннями у вигляді органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з психоорганічним синдромом.

12 вересня 2007 року на момент підписання заповіту в своєму психічному стані виявляла такі психічні порушення, які тоді істотно впливали на її можливість усвідомлювати значення своїх дій, що у відповідності до ч. 1 ст. 225 ЦК України є підставою для визнання заповіту недійсним.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна, оскільки він не відповідає матеріалам та фактичним обставинам справи, не грунтується на доказах, що містяться у справі і суперечить вимогам матеріального права.

У відповідності з вимогами ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і(або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч.1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Ухвалюючи рішення, апеляційний суд не врахував, що для визнання правочину недійсним необхідна наявність того факту, що особа в момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Однак, докази, які б підтверджували це в матеріалах справи відсутні.

Посилання суду апеляційної інстанції на висновок експертизи від 05 серпня 2010 року є безпідставним, оскільки такого факту не встановлює, грунтується на припущеннях, тому відповідно до закону не може бути належним доказом у даній справі, оскільки достовірно не встановлює тих обставин, що ОСОБА_9 в момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Отже, підстави передбачені ч. 1 ст. 225 ЦК України для визнання заповіту недійсним відсутні.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував цю норму матеріального права, помилково скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив рішення про задоволення позову.

За таких обставин, помилкове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2011 року скасувати, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 1 листопада 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.