Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого судді: Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Лесько А.О., Черненко В.А.

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2011 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 травня 2011 року,-

У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона 06 липня 2010 року дала в борг відповідачу грошові кошти в сумі 148 166 грн. в строк до 01 серпня 2010 року, про що останньою була написана розписка. Зазначила, що відповідач до теперішнього часу у добровільному порядку не повернула їй кошти у вказаній сумі, тому просила суд стягнути з відповідача на її користь суму боргу за договором позики у розмірі 148 166 грн., 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі 109 грн. 60 коп.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької

області від 26 травня 2011 року, в задоволенні ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу – відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позика, яка підтверджує передачу грошей позикодавцем позичальнику, не відповідає вимогам ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, а тому не може бути доказом укладення договору позики.

Проте колегія суддів з такими висновками судів погодитись не може з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Позивач посилається на те, що 06 липня 2010 року ОСОБА_4 надала їй розписку про те, що на 06 липня 2010 року її борг перед нею складає 148 166 грн., який відповідач зобов’язана повернути до 01 серпня 2010 року.

Частиною 2 ст. 1047 передбачено, що підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 зазначила, що позику не отримувала, а зазначену розписку написала для себе як зразок.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом (1618-15) .

Частиною 1 ст. 212 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У порушення вимог зазначених вище норм процесуального права суди під час розгляду справи належним чином доводи позивача та заперечення відповідача не перевірили.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 травня 2011 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.