Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_7, до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визначення порядку користування житловим будинком, усунення перешкод у користуванні власністю, поділ земельної ділянки та встановлення меж земельної ділянки, за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 – ОСОБА_11 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 квітня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2010 року,

У лютому 2007 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_6 про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Зазначала, що разом із відповідачами є співвласниками будинку АДРЕСА_1.

Оскільки між ними не досягнуто згоди щодо користування земельною ділянкою на якій розташований цей будинок, ОСОБА_8 просила суд визначити порядок користування цією земельною ділянкою.

У лютому 2007 року до суду звернулася ОСОБА_6 з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визначення порядку користування житловим будинком, усунення перешкод у користуванні власністю.

В обґрунтування позову ОСОБА_6 зазначала, що вона та відповідачі у справі є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 в рівних частках. Будинок розташований на земельній ділянці, що знаходиться у користуванні сторін. Між нею та відповідачами склався порядок користування будинком але відповідачі перешкоджають їй в користуванні її частиною будинку.

Крім того, впритул до її частини будинку відповідачі самовільно збудували новий цегляний будинок, відрізали її частину будинку від газо-, тепло-, водопостачання та каналізації.

Посилаючись на зазначене ОСОБА_6 уточнивши позовні вимоги просила суд визначити порядок користування спірним житловим будинком; зобов'язати відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні її частиною будинку, знести новозбудований будинок та відновити газо-, тепло-, водопостачання та каналізацію у її частині будинку, а також будівлю сараю, вбиральні, як місць загального користування; розподілити земельну ділянку, прилеглу до будинку площею 1829 кв. м, виділити кожному у користування земельну ділянку площею 455 кв. м, визначивши її межі.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 11 лютого 2008 року позови ОСОБА_8 та ОСОБА_6 об'єднані в одне провадження.

Наступною ухвалою цього місцевого суду від 21 квітня 2009 року позов ОСОБА_8 залишено без розгляду.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 30 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2010 року, в позові ОСОБА_6 відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги представник ОСОБА_7 посилається на неправильне застосування судами норм процесуального права та порушення норм матеріального права, в зв’язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення по суті справи.

Заперечуючи проти касаційною скарги, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вказують на те, що судові рішення, на їх думку, є законними та обґрунтованими.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в позові, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що запропонований варіант поділу будинку не відповідає ідеальним часткам сторін у праві власності на нього, а виділ ј частини будинку в натурі є технічно неможливим; будівництво самочинного будинку було здійснено колишнім власником будинку – ОСОБА_12, а тому згоди позивачки на його проведення не вимагалось; у запропонованому експертом варіанті визначення порядку користування земельною ділянкою не враховано самочинної прибудови; знесення допоміжних приміщень та технічних мереж було проведено також ОСОБА_12, як власницею спірного будинку.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Під час вирішення справи місцевим судом установлено, що відповідно до договору дарування від 2 вересня 1997 року ОСОБА_6 подарувала своїй дочці ОСОБА_12 житловий будинок АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_12 померла.

За життя ОСОБА_12, у 1998 році, разом із чоловіком було самовільно зведено прибудову до спірного будинку з метою збільшення його площі.

Спадщину після смерті ОСОБА_12 прийняли її чоловік – ОСОБА_9, діти – ОСОБА_8, ОСОБА_10 та її мати ОСОБА_6 в рівних частинах кожний.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За змістом ч. 4 цієї статті якщо самочинне будівництво порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Тобто, захисту підлягає право особи у разі його реального порушення самочинним будівництвом.

Проте, місцевий суд зазначеного не врахував та встановивши, що ОСОБА_6 на час порушення вимоги про знесення самочинної прибудови, зведеної ОСОБА_12 та ОСОБА_9, є співвласником спірного будинку, належним чином не перевірив її доводів щодо порушення самочинним будівництвом її прав на час вирішення справи.

Крім того, згідно із ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У позові ОСОБА_6, зокрема, просила суд визначити порядок користування спірним житловим будинком.

Відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Частиною 3 цієї статті встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності.

При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутності такої угоди – судом по дійсній вартості будинку на час розгляду справи (п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (v0007700-91) )

Однак, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 11 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_6, відмовивши позивачці у виділенні її частки в натурі не розглянувши її вимогу про визначення порядку користування спірним будинком.

При розгляді позовної вимоги про визначення порядку користування земельною ділянкою, місцевий суд у порушення вимог ст. 213 і 214 ЦПК України не з'ясував на якій правовій підставі сторони користуються цією земельною ділянкою.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув і належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_6 та доводів допущеного до участі у справі після її смерті 14 червня 2009 року правонаступника – ОСОБА_7

За таких обставин, допущені судами порушення норм процесуального права при вирішені справи унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення.

З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 – ОСОБА_11 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 30 квітня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2010 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.