Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Великоглибочецька сільська рада Тернопільського району Тернопільської області, Тернопільська районна державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності та договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2011 року,

У листопаді 2010 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 30 березня 2007 року між нею (від її імені на підставі довіреності від 28 березня 2007 року діяв ОСОБА_4) та ОСОБА_5 був укладений договір дарування житлового АДРЕСА_2 Тернопільської області. Однак вона домовилась зі своєю онукою – ОСОБА_5 - про укладення договору довічного утримання, а не договору дарування. Зазначала, що, надаючи ОСОБА_4 довіреність, вважала, що уповноважує його на укладення договору довічного утримання, тому просила на підставі ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України визнати недійсною вказану довіреність та договір дарування житлового будинку.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просила скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не надано суду доказів на підтвердження того, що відповідачі ввели її в оману, змусивши видати довіреність на вчинення договору дарування належного їй житлового будинку.

Проте повністю погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права..

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають; суди не встановили фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, при цьому порушили норми як процесуального, так і матеріального права.

Судами попередніх інстанцій установлено, що довіреністю від 28 березня 2007 року ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_4 подарувати належний їй житловий АДРЕСА_2 Тернопільської області ОСОБА_5 30 березня 2007 року позивачка, від імені якої діяв ОСОБА_4, подарувала спірний будинок ОСОБА_5

Заявляючи в суді позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначила, зокрема, підставою позову також і ст. ст. 203, 215 ЦК України, а не лише ст. 230 ЦК України, на підставі якої суди ухвалили судові рішення.

Відповідно до чч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з чч. 1, 3 ст. 215 підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 – 3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

З матеріалів справи вбачається, що зазначена довіреність була посвідчена секретарем виконавчого комітету Великоглибочецької сільської ради ОСОБА_6

Відповідно до п. 8 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) (далі - Інструкція), я кщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням виконавчого комітету, то в посвідчувальному написі на документі і в реєстри нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії (на дому, в лікарні, на підприємстві, установі, організації та ін.) із зазначенням адреси, а також причини цього (наприклад: "У зв’язку з хворобою заповідача заповіт посвідчено за адресою: АДРЕСА_1").

У п. 13 Інструкції (z0256-94) передбачено, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, не письменний або сліпий, посадова особа виконавчого комітету, крім того, зобов’язана прочитати йому текст документа і зробити про це на документі відмітку.

Також судами встановлено, що ОСОБА_3 хворіє глаукомою обох очей з гостротою зору 0,1 та 0,4, у зв’язку з чим має поганий зір.

Однак у довіреності від 28 березня 2007 року не було зазначено місця проведення нотаріальної дії, причину складання довіреності поза приміщенням виконавчого комітету та не зроблено відмітки про прочитання довіреності вголос.

Проте суди на викладене уваги не звернули та в порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України взагалі не дали належної оцінки доказам, на які посилалася позивачка в обґрунтування своїх вимог, не вирішили питання про відповідність чи невідповідність правочинів вимогам законодавства; фактично позовних вимог на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України не ухвалили.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.