Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.

суддів: Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г.,

Журавель В.І., Ситнік О.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Служба у справах неповнолітніх Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради, Відділ опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпропетровську ради про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа: Відділ опіки та піклування Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради про визначення місця проживання дитини, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 лютого 2011 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила визначити місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_5 з нею.

Свої вимоги обгрунтовувала тим, що з 25 листопада 2000 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_4 Від шлюбу мають неповнолітнього сина ОСОБА_5., ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.

З причин зловживання відповідачем алкогольными напоями сімейне життя подружжя не склалося і, на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2008 року, шлюб між ними був розірваний.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 погоджувався з тим, що син буде проживати разом з позивачкою, проте, у грудні 2008 року, будучи у стані алкогольного сп"яніння, вигнав її о 23 годині зі своєї квартири, а син, який в цей час спав, так і залишився з відповідачем. З цього часу вона позбавлена можливості зустрічатися зі своєю дитиною, тому просила її вимоги задовольнити у повному обсязі.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 подав зустрічну заяву, в якій просив визначити місце проживання дитини з ним, посилаючись на те, що на відміну від позивачки він має кращі умови для проживання та виховання дитини.

При цьому зазначав, що з моменту народження дитини і до розірвання шлюбу ОСОБА_3 жодного дня не працювала, вихованням дитини не займалась, більшу частину часу проводила зі своїми друзями, а дитина, коли потребувала уваги та спілкування з матір"ю, дратувала її. Зазначав, що така поведінка позивачки і стала однією з причин розірвання їх шлюбу.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2010 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 Місце проживання неповнолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, визначено разом з його матір"ю ОСОБА_3 АДРЕСА_1.

У задоволенні зустічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 лютого 2011 року скасовано рішення місцевого суду та ухвалено нове, яким задоволено зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_5. разом з його батьком ОСОБА_4 в АДРЕСА_2.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

В касаційній скарзі позивачка за первісним позовом просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити без зміни рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2010 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Задовольняючи вимоги позивачки та визначаючи місце проживання малолітньої дитини з її матір"ю, суд першої інстанції виходив із положень ст. ст. 157, 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року (995_384) , в якій зазначено, що малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_4 займається вихованням сина, турбується про його моральний, психологічний та фізичний розвиток, і дитина хоче проживати саме з батьком. При цьому, апеляційний суд вагомим доводом на користь ОСОБА_4 вважав висновок органу опіки та піклування Індустріальної районної у м. Дніпропетровську, який дав згоду на проживання дитини саме з батьком.

Проте, з висновком апеляційного суду погодитися не можна з таких підстав.

Так, згідно зі ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до ст. 161 СК України, я кщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_5,ІНФОРМАЦІЯ_1 року народженя. Обидві сторони відповідально ставляться до виконання своїх батьківських обов'язків, мають позитивні характеристики, належні матеріально-побутові умови для забезпечення потреб малолітньої дитини.

При цьому, дитина зареєстрована у АДРЕСА_1, тобто за місцем реєстрації матері – ОСОБА_3

Матеріали справи також свідчать про те, що мати працює, має постійний заробіток.

Батько з 2008 року перебуває на обліку у центрі зайнятості, тобто не працює.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про те, що кращі матеріально-побутові умови життя ОСОБА_4 та висновок органу опіки та піклування Індустріальної районної у м. Дніпропетровську від 15 травня 2009 року є достатніми підставами для визначення місця проживання сина з батьком.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5. з матір'ю – ОСОБА_3

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначені вимоги закону та принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року (995_384) , згідно з якою для розлучення дитини з матір’ю мають бути наявні виняткові ситуації.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 309 ЦПК України, припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, не зазначив і не мотивував, які виняткові обставини для передачі дитини від матері батькові.

Слід зазначити, що орган опіки та піклування дав згоду на проживання малолітньої дитини з батьком лише до постановлення судового рішення.

Втім, апеляційний суд на це увагу не звернув і як на одну з підстав задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 у своєму рішенні посилався саме на цей висновок.

При цьому, не дав ніякої оцінки висновку Органу опіки та піклування Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради від 15 травня 2009 року про встановлення порядку побачення ОСОБА_3 з малолітнім сином ОСОБА_5., і тій обставині, що батько цей порядок порушував і перешкоджав матері у спілкування з дитиною.

У порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, апеляційний суд не навів і достатніх мотивів, за якими він вважав невірними висновки суду першої інстанції, не зазначив у рішенні, в чому полягає порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права.

За таких обставин, враховуючи те, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 лютого 2011 року скасувати.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2010 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.