Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.

суддів: Амеліна В.І., Олійник А.С.,

Нагорняка В.А., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Одеська товарно-сировинна біржа, про визнання договору дійсним, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності в порядку спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Одеської області від 5 травня 2011 року,

У квітні 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду з вищезазначеним позовом, вимоги якого в процесі розгляду справи змінили, мотивуючи тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла їхня баба, ОСОБА_8, якій належав житловий будинок АДРЕСА_1 згідно зі свідоцтвом про право особистої власності. Позивачі разом зі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є онуками померлої ОСОБА_8 та з дня свого народження були зареєстровані у зазначеному житловому будинку. За свого життя ОСОБА_8 подарувала матері позивачів, ОСОБА_9, 17/50 частин вказаного будинку, про що сторони 3 серпня 1993 року уклали договір у простій письмовій формі, а інші 17/50 частин вказаного будинку – ОСОБА_10, про що того ж дня було укладено нотаріально-посвідчений договір дарування. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла. Коли позивачі виявили бажання оформити на своє ім’я спадщину після смерті матері, то дізнались, що 13 вересня 1993 року ОСОБА_8 продала ОСОБА_5 увесь будинок, посвідчивши договір купівлі-продажу на товарній біржі. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 листопада 1994 року цей договір в частині продажу 17/50 частин будинку визнано недійсним. Позивачі зазначили, що у спірному будинку проживають з дитинства, а відповідач ОСОБА_5 жодного разу в будинку не з’являвся, його станом не цікавився, комунальних послуг не оплачував, претензій щодо вселення не заявляв. Крім того, позивачі зазначили, що після смерті баби їх матір, як спадкоємець першої черги, фактично вступила у володіння спадковим майном, зверталась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, за браком коштів не змогла оформити спадщину на себе.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2010 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 33/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 від 13 вересня 1993 року № 315, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 Встановлено факт прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності в рівних частинах на 33/50 частини житлового будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_9 У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 5 травня 2011 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 порушують питання про скасування ухваленого рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу 33/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 від 13 вересня 1993 року № 315, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, визнаючи право власності за позивачами в порядку спадкування на вказану частину будинку, суд першої інстанції виходив з того, що за своєю формою зазначений договір не відповідає вимогам, встановленим ст. 227 ЦК УРСР. Також суд першої інстанції виходив з того, що з 15 травня 1992 року у зазначеному будинку був зареєстрований та постійно проживав зі своєю матір’ю, ОСОБА_4, малолітній на той час ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, інвалід дитинства, а тому вказаним договором порушено особисті та майнові права останнього. Крім того, суд виходив з того, що продаж зазначеного будинку відбувся з порушенням прав власника 17/50 частин цього будинку ОСОБА_10, а також того, що починаючи з 1993 року відповідач у справі, ОСОБА_5, жодного дня не проживав у придбаному будинку, комунальні послуги не сплачував, зареєстрований та проживає за іншою адресою, мати позивачів прийняла спадщину після смерті ОСОБА_8, а позивачі фактично прийняли спадщину після смерті своєї матері, не пропустивши строк позовної давності.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, апеляційний суд виходив з безпідставності позовних вимог, оскільки: укладаючи 13 вересня 1993 року договір купівлі-продажу, сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов купівлі-продажу; за життя ОСОБА_8 не оспорила у встановленому законом порядку право власності ОСОБА_5 на 33/50 частин житлового будинку; ОСОБА_5 відповідно до вимог чинного законодавства зареєстрував своє право власності у відповідних державних органах.

У відповідності до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Статтею 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що ОСОБА_8 (бабусі позивачів) на підставі свідоцтва про право власності від 8 квітня 1993 року належав житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с.5).

3 серпня 1993 року ОСОБА_8 подарувала на підставі нотаріально посвідченого договору ОСОБА_10 17/50 частин вказаного будинку (а.с.40), а остання, в свою чергу, на підставі договору від 17 серпня 1995 року подарувала належну їй частку ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_11 (а.с.39).

3 серпня 1993 року ОСОБА_8 уклала у простій письмовій формі договір дарування, згідно якого подарувала 17/50 частин вказаного вище будинку ОСОБА_9 - матері позивачів (а.с.68).

13 вересня 1993 року ОСОБА_8 уклала на Одеській товарно-сировинній біржі м. Одеси договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_5 придбав житловий будинок АДРЕСА_1 за 6 млн. крб. (а.с.12).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 листопада 1994 року договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений на товарній біржі між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 в частині 17/50 – визнано недійсним (а.с.56).

Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості" листом від 1 квітня 2008 року повідомлено про те, що за ОСОБА_5 зареєстровано 33/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 1993 року, а за ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_11, за кожною по 17/200 на підставі договору дарування від 17 серпня 1995 року (а.с.39).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла (а.с.117).

Третя Одеська державна нотаріальна контора листом від 10 серпня 2010 року повідомила про те, що після смерті ОСОБА_8 заяву про прийняття спадщини 10 вересня 1998 року подала дочка, ОСОБА_9, яка на той час проживала в будинку АДРЕСА_1, однак свідоцтво про право на спадщину не видавалось (а.с.134).

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9, після смерті якої спадкова справа не заводилась (а.с.7, 134). Позивачі в справі є дітьми ОСОБА_9, а отже є спадкоємцями першої черги.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що ОСОБА_9 не була за життя власником 33/50 частин спірного будинку, оскільки на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8 остання також не була власником вказаного майна, так як за життя відчужила його. Висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання за позивачами права власності на частину будинку в порядку спадкування є обґрунтованим. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про порушення норм матеріального та процесуального права під час постановлення оскаржуваного рішення.

Відповідно до вимог 337 ЦПК України (1618-15) суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 5 травня 2011 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.