Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.

суддів: Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г.,

Журавель В.І., Ситнік О.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Ленінської районної у м. Донецьку ради про визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 27 листопада 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 28 грудня 2010 року,

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати право власності на житловий будинок літ. Ц-1, розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1, що складає 16/100 частин домоволодіння.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі договору дарування, посвідченого нотаріусом П"ятої нотаріальної контори і зареєстрованого в КП "БТІ", йому належить 16/100 частин домоволодіння, яке розташоване за вказаною вище адресою і складається з житлового будинку літ.В-1, гаража літ. Б, сарая літ. У.

Зазначав, що у 2007-2008 році ним було самовільно знесено житловий будинок літ. В-1 та зведено житловий будинок під літ. Ц, який, згідно із висновком АОЗТ проектно-виробничого підприємства "Донбасреконструкція", знаходиться у задовільному технічному стані та придатний для подальшої екслуатації. Оскільки даний житловий будинок збудований самовільно, просив визнати за ним право власності на нього.

Рішенням Ленінського районного суду м. Донецька від 27 листопада 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 28 грудня 2010 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 16/100 частин житлового будинку літ. Ц-1, розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1.

Закрито реєстрову справу у відношенні раніше знесеного житлового будинку під літ. В-1, замість якого зведено зазначений вище будинок.

У касаційній скарзі, поданій через свого представника ОСОБА_6, ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій, справу повернути на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивачем на місці придбаного житлового будинку літ. В побудовано новий житловий будинок літ. Ц, який відповідає встановленим будівельним технічним, санітарним та пожежним нормам. При цьому, суд послався на норми ст. 331 ЦК України.

Однак такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального права.

Як убачається з матеріалів справи, на підставі договору дарування, посвідченого нотаріусом П"ятої нотаріальної контори і зареєстрованого в КП "БТІ", ОСОБА_3 набув право власності на 16/100 частин спірного домоволодіння, яке складається з:

- саманного жилого будинку А-1 загальною площею 38,4 кв.м., жилою площе -15 кв.м,

- деревонабивного жилого будинку В-1 загальною площею 29,6 кв.м., жилою площею 18,9 кв.м.,

- деревонабивного жилого будинку Г-1 загальною площею 80,8 кв.м., жилою площею 44,2 кв.м.,

- саманної жилої прибудови Г1-1,

- саманного обличкованого цеглою гаражу С.

- тесових вбиралень Р,П,

- саманного обличкованого цеглою гаражу Б,

- цегляної вбиральні Л,

- тесових сараїв Т,Х,

- тесового душу Х,

- цегляного льоху Д,

- огородження №1-7,

- саманного сараю Ж,

- тесового навісу И.

Разом з тим, як свідчать ті ж матеріали справи, окрім позивача, співвласниками будинку є і інші особи, а саме:

- ОСОБА_5, якому на підставі договору міни від 05 вересня 2002 року належить 68/100 частин спірного домоволодіння,

- та ОСОБА_7, якому згідно рішення народного суду 3-ої дільниці Сталінозаводського району від 24 квітня 1954 року належить 16/100 частин домоволодіння.

Виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, згідно з нормами ст. 364 ЦК України, не проводився, порядок користування будинком між співвласниками відповідно до розміру їх часток у праві власності не встановлювався, їх думка з приводу здійснення позивачем реконструкції й добудови не з'ясовувалась і які до участі у справі судом не залучались, хоча зазначений спір торкається їхніх прав і обов'язків, оскільки відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Згідно з ч. 1 ст. 338 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Крім того, судом неправильно застосовані норми матеріального права, які регулюють питання самочинного будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Цією нормою передбачено загальне правило про те, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

За наявності спору право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво, лише у випадках, передбачених ст. 376 ЦК України, а саме: за особою, яка здійснили самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч. 3 ст. 376 ЦК України); за особою - власником (користувачем) земельної ділянки, яка здійснила самочинне будівництво на цій ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України).

При розгляді зазначених справ суд відповідно до вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України повинен вирішити питання та встановити в рішенні, чи заявлено позивачем позов саме з цих підстав, з'ясувати правовий статус земельної ділянки та осіб, прав та інтересів яких торкається даний спір, якщо земельна ділянка, на якій здійснено будівництво, знаходиться у власності (користуванні) кількох осіб, чи врахована їх думка при здійсненні самочинного будівництва, чи не порушуються їх права цим будівництвом.

Застосувавши до даних правовідносин норми ст. 376 ЦК України, суд ці питання не дослідив і в рішенні не встановив, чи надавалась у встановленому порядку ОСОБА_3 земельна ділянка, на якій здійснене самочинне будівництво; не з'ясував, хто є власником (користувачем) цієї земельної ділянки та чи не заперечує він проти визнання за позивачем права власності на самочинне будівництво на цій земельній ділянці.

Вирішуючи спір, суд також не врахував, що відповідно до Закону України "Про планування і забудову територій" (1699-14) будівництво об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад, які можуть делегувати це право відповідним виконавчим органам; закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року № 923 (923-2008-п) , яка діяла на час розгляду справи судом, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, зокрема, як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, їх інженерно-технічним оснащенням відповідно до проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Суд не врахував зазначених вимог закону та не встановив факту прийняття спірного майна до експлуатації в установленому законодавством порядку й наявності в позивача належно затвердженого проекту будівництва, не вирішив питання, чи може цей будинок бути самостійним об’єктом права власності.

Також, відсутня і експертна оцінка зазначеного вище домоволодіння на предмет відповідності його встановленим будівельним технічним, санітарним та пожежним нормам.

При новому розгляді справи суду слід врахувати та вирішити питання про склад осіб, які беруть участь у справі, у тому числі і про притягнення до участі у справі інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю України, та застосувати норми Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення місцевого суду без змін.

Виходячи з наведеного та враховуючи, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права й допущені порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 27 листопада 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 28 грудня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.