Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Диби В.Г.,

суддів: Закропивного О.В., Євграфової Є.П.,

Мазур Л.М., Ситнік О.М., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2010 року,

У грудні 2003 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу, посилаючись на те, що 1 вересня 2000 року відповідач взяв у нього в борг гроші у розмірі 168 тис. грн., про що склав розписку, якою зобов’язався повернути борг до 1 січня 2001 року, проте борг не повернув. На вимогу добровільно виконати зобов’язання щодо повернення коштів відповів відмовою.

6 липня 2004 року цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу у розмірі 168 тис. грн. була об’єднання в одне провадження з цивільною справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу у розмірі 212 040 грн.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу у розмірі 212 040 грн. мотивований тим, що 1 вересня 2000 року ОСОБА_4 позичив у нього кошти у розмірі 212 040 грн., про що склав розписку, й зобов’язався повернути цю суму 1 січня 2001 року, проте не повернув.

26 квітня 2004 року ОСОБА_4 надав суду свої заперечення щодо позовних вимог ОСОБА_3, пояснивши, що гроші від позивача не отримував, однак розписки про отримання 168 тис. грн. та 212 040 грн. написав, оскільки ОСОБА_3 шляхом погроз й шантажу примусив його до цього. Крім того, в підтвердження своїх доводів щодо невизнання позову ОСОБА_4 надав суду документи про порушення 13 грудня 2004 року кримінальної справи, в якій його визнано потерпілим, за фактом шахрайства шляхом відібрання розписок про боргові зобов’язання та договору цесії щодо привласнення квартири АДРЕСА_1 в м. Одесі.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 8 червня 2005 року позов задоволено.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 9 березня 2006 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

У процесі розгляду справи позивач неодноразово змінював позовні вимоги. 7 червня 2010 року звернувся до суду з уточненим позовом, в якому просив стягнути з відповідача суму боргу з урахуванням індексу інфляції станом на 25 травня 2010 року у розмірі 774 141 грн. 48 коп.; три відсотки річних в сумі 110 211 грн. 60 коп., всього 884 353 грн. 08 коп.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2010 року, в задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 374 ЦК Української РСР, норми якого підлягають до застосування у спірних правовідносинах, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Відповідач у судовому засіданні просив відмовити в позові за безгрошовістю, посилаючись на те, що написав обидві розписки під впливом насильства зі сторони ОСОБА_3, грошей від останнього не отримував, у зв‘язку з чим у 2001 році звернувся до органів внутрішніх справ із заявою про порушення кримінальної справи, 13 грудня 2004 року порушено кримінальну справу і його визнано потерпілим.

Разом з тим, відмовляючи в позові на підставі ст. 216 ЦК Української РСР, суд виходив із того, що у ОСОБА_3 як у позикодавця відсутні оригінали боргових документів про надання ОСОБА_4 позики в розмірі 380 040 грн., при цьому відсутні докази щодо вилучення оригіналів цих боргових документів при проведенні слідчих дій по кримінальній справі.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Згідно ст. 216 ЦК Української РСР зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов'язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов'язання, поки не доведено інше.

Відмовляючи в позові, суд положень ст. 216 ЦК Української РСР в повному обсязі не врахував, залишив поза увагою, що відповідач взагалі заперечував факт одержання грошей. В разі належного виконання за виданими ним розписками припинення його зобов’язань мало б бути підтверджено або окремою розпискою ОСОБА_3, або ж відповідними написами на виданих ОСОБА_4 розписках.

Разом з тим, докази повернення розписок відповідачу чи складання позивачем окремої розписки при неможливості їх повернення в матеріалах справи відсутні, а наявні на а.с. 4, 31 ксерокопії розписок відповідача, завірені підписом судді, свідчать про надання оригіналів розписок на огляд суду в судовому засіданні.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України суд не визначився із характером спірних правовідносин та нормою матеріального права та, не встановивши обставин належного виконання зобов’язання, дійшов помилкового висновку про застосування положень ст. 216 ЦК Української РСР.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.