Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Диби В.Г., Касьяна О.П.,

Коротуна В.М., Хопти С.Ф.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 16 січня 2013 року,

У травні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 2011 року між ним і відповідачкою укладено договір позики, згідно з яким він передав ОСОБА_4 33 тис. грн, які остання зобов'язалась повернути до 28 лютого 2012 року, про що є складена розписка. Оскільки відповідачка грошові кошти не повернула, позивач просив стягнути з неї указану суму боргу та судові витрати.

У липні 2012 ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що вона з 1 квітня 2011 року перебувала у трудових відносинах з ПП ОСОБА_5 і працювала в магазині АДРЕСА_1. ОСОБА_3 доставляв у цей магазин продукти, забирав виручку. Зарплата їй не виплачувалась і утримувалась ОСОБА_3 як нестача за продані товари, незважаючи на те, що ревізії чи перевірки не проводились. Коли вона стала наполягати на розірванні трудового договору, ОСОБА_3 заявив, що сума нестачі складає 33 тис. грн і під психічним тиском, проти її волі 4 жовтня 2011 року заставив написати боргове зобов'язання на указану суму. 30 червня 2012 року вона звільнена з роботи за згодою сторін. Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 на підставі ст. 231 ЦК України просила визнати указане боргове зобов'язання недійсним.

Рішенням Черняхівського районного суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 16 січня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано боргове зобов'язання, дане ОСОБА_4 4 листопада 2011 року про повернення у строк до 28 лютого 2012 року 33 тис. грн. боргу ОСОБА_3, недійсним. Вирішено питання про розподіл удових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що грошові кошти ОСОБА_4 не позичались і відповідно їй не передавались, а розписка від 4 листопада 2011 року написана внаслідок психічного тиску на неї з боку ОСОБА_6, який доставляв товари у магазин, належний ПП ОСОБА_5, де працювала ОСОБА_4, та який звинуватив її у нестачі.

Проте погодитись із висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Судом встановлено, що 4 жовтня 2011 року ОСОБА_4 написана розписка про те, що вона винна ОСОБА_3 33 тис. грн, і про зобов'язання повернути борг до 28 лютого 2012 року.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 21 постанови від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна.

Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Обгрунтовуючи зустрічні позовні вимоги про визнання боргового зобовязання недійсним, ОСОБА_4 посилалась на показання свідків. При цьому ОСОБА_6 посилався на те, що після написання боргової розписки ОСОБА_4 почала виконувати свої зобовязання за борговою розпискою, повертала кошти і ніякого тиску він на неї не чинив.

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України суди не навели безспірних, достовірних, належних і допустимих доказів про те, що письмова розписка ОСОБА_4 була написана під психічним тиском ОСОБА_6, а згідно з ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а, отже, і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Судами також не дана оцінка взаємовідносинам сторін та не розтлумачено вислів "винна", який відноситься як до боргових зобов'язань, так і до деліктних зобов'язань (наприклад за нестачу товару).

Крім того, задовольняючи зустрічний позов про визнання боргового зобов'язання (письмової розписки) на підставі ст. 231 ЦК України недійсним, суди не звернули увагу на те, що неможливо ототожнювати договір позики і розписку, яка є лише борговим документом, що підтверджує укладення договору позики (ч. 1 ст. 207, ч. 2 ст. 1047 ЦК України), оскільки від цього залежить можливість застосування положень про правочини, передбачені ЦК України (435-15) .

У зв'язку з викладеним, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 16 січня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.