Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А.,

суддів: Мазур Л.М., Маляренка А.В.,

Нагорняка В.А., Юровської Г.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача - ОСОБА_5, про визнання договорів недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2012 року,

У липні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 22 січня 1978 року між ним та відповідачем укладено шлюб. Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 27 червня 1994 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано, проте, у порядку, передбаченому ст. 44 КпШС України, яка діяла на час розірвання шлюбу, сторони не подавали до відділу актів цивільного стану вказане рішення, не отримували свідоцтва про розірвання шлюбу, а й далі продовжували проживати подружнім життям, вели спільне господарство, разом виховували дочку. У червні 2011 року позивач дізнався про те, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, який є спільним сумісним майном подружжя, на підставі договору дарування, укладеного 27 грудня 2004 року від імені ОСОБА_4, зареєстрований за ОСОБА_5 Крім того, позивачу стало відомо про те, що за договором купівлі-продажу від 25 листопада 2005 року ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку площею 0,0613 га, розташовану за тією ж адресою, яка також є спільним сумісним майном подружжя. Вказані договори позивач вважає недійними, оскільки цими договорами порушеного його право власності, своєї згоди на їх укладення він не надавав, довгий час не знав про їх існування. Таким чином, просив визнати недійсними договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0613 га, розташованої по АДРЕСА_1, укладений 25 листопада 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Крім того, просив визнати за ним право власності на Ѕ частини вказаного будинку та Ѕ частини зазначеної земельної ділянки, зобов'язати ОСОБА_5 повернути вказане нерухоме майно.

Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 17 серпня 2011 року позов задоволено у повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2012 року апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Вінницької обласної дирекції задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, а також земельна ділянка площею 0,0613 га, що розташовані по АДРЕСА_1, які відчужені за спірними договорами, відповідно до вимог ст. ст. 60, 62, 65, 70 СК України є спільним сумісним майном подружжя, своєї згоди на укладення спірних договорів позивач не надавав, тому з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України, визнав вказані договори недійсними.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з недоведеності позову, встановивши, що позивач знав про те, що його дружина подарувала будинок та продала земельну ділянку ОСОБА_5

Проте, із вказаними висновками судів погодитися не можна у зв'язку з наступним.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Судом встановлено, що 22 січня 1978 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб.

Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 27 червня 1994 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано, проте, у порядку, передбаченому ст. 44 КпШС України, яка діяла на час розірвання шлюбу, сторони не подавали до відділу актів цивільного стану вказане рішення, не отримували свідоцтва про розірвання шлюбу, а й далі продовжували проживати подружнім життям, вели спільне господарство, разом виховували дочку.

На свій запит щодо отримання довідки про реєстрацію права власності, 07 червня 2011 року ОСОБА_3 отримав відповідь-відмову КП "ВМБТІ", оскільки житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, а також земельна ділянка площею 0,0613 га, що розташовані по АДРЕСА_1, зареєстровані за іншою особою.

Так, за договором дарування, укладеного 27 грудня 2004 року, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими

будівлями і спорудами по АДРЕСА_1.

За договором купівлі-продажу від 25 листопада 2005 року ОСОБА_4 продала ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0613 га, розташовану по АДРЕСА_1.

Так, задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що вищевказані житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, а також земельна ділянка площею 0,0613 га, які відчужені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5, є спільним сумісним майном подружжя, нотаріально посвідчена заява про згоду позивача - другого з подружжя на укладення спірних договорів відсутня.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Згідно із ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згоди другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Проте, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, посилаючись на те, що позивач знав про існування договору, не мотивував, як це узгоджується з наведеними вимогами закону.

Разом з тим, не ґрунтується на нормах закону висновок суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та купівлі-продажу земельної ділянки, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також зобов'язання ОСОБА_5, яка є третьою особою у справі, повернути вказане нерухоме майно.

Так, у порушення положень ст. 33 ЦПК України, а також, ураховуючи характер спірних правовідносин і норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, суд не визначив процесуального становища ОСОБА_5 та не залучив її до участі у справі в якості співвідповідача з належним оформленням цієї процесуальної дії.

Крім того, суд першої інстанції фактично частково застосував реституцію після визнання договорів недійсними, зобов'язавши повернути будинок, але не стягнув з ОСОБА_4 отримані за договором купівлі-продажу земельної ділянки кошти.

Враховуючи, що в договорі дарування зазначено, що майно належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу (а. с. 36), суди не з'ясували питання про те, чи перевіряв нотаріус при укладенні договору дарування правовий статус жилого будинку (спільна сумісна власність чи особиста власність дарувальника) та чи перебуває дарувальник у зареєстрованому шлюбі.

Також не з'ясованим судами залишилося питання про те, чи є земельна ділянка спільною сумісною власністю, оскільки належала продавцеві на підставі державного акта на право власності, виданого у 2005 року, та чи потрібна у зв'язку з цим при її відчуженні згода позивача.

Суди детально не перевірили, чи дотримані при вчиненні оспорюваних нотаріальних дій нотаріусом вимоги Закону України "Про нотаріат" (3425-12) та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Між іншим, у апеляційній скарзі ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Вінницької обласної дирекції звертав увагу суду на ту обставину, що його не залучили до участі у справі, оскільки рішенням суду порушено права цього товариства, як іпотекодержателя. Вказані доводи підтримані ОСОБА_3 у касаційній скарзі. Таким чином, при новому розгляді справи суду слід обговорити питання про притягнення ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до участі у справі.

Ураховуючи, що суди першої й апеляційної інстанцій належним чином не визначилися з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 17 серпня 2011 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.