Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Пшонки М.П.,

суддів: Гончара В.П., Дем‘яносова М.В.,

Євграфової Є.П., Колодійчука В.М., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – ТОВ "Рось-ТТ", про визнання удаваним правочином договору позики та розписки, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 25 листопада 2010 року,

У березні 2010 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що ним була написана розписка про позику у відповідача 300 тис. доларів США, які він нібито зобов'язувався повернути до 21 жовтня 2008 року, з метою гарантування ним виконання домовленостей з поділу майна ТОВ "Рось-ТТ".

Зазначав, що між ним і відповідачем боргових правовідносин не існувало, що даний правочин не був направлений на реальне настання правових наслідків, вказував на безгрошовість договору.

Просив на підставі ст. 235 ЦК України визнати удаваним правочином договір позики від 1 жовтня 2008 року та розписку про отримання грошових коштів у борг від 1 жовтня 2008 року, укладений між ним та ОСОБА_4, а також про визнання укладеним 2 жовтня 2008 року поділ між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 приміщень та земельної ділянки, належних ТОВ "Рось-ТТ".

рішенням Франківського районного суду м. Львова від 12 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 25 листопада 2010 року, позов задоволено частково. Визнано удаваним правочином договір позики про отримання грошових коштів у борг від 1 жовтня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 жовтня 2010 року в частині визнання договору позики від 1 жовтня 2008 року удаваним правочином, а також скасувати ухвалу апеляційного суду Львівської області від 25 листопада 2010 року, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що 1 жовтня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 300 тис. доларів США строком до 21 жовтня 2008 року.

Розписка підписана позивачем, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи № 3222 від 16 жовтня 2009 року та визнається сторонами.

На наступний день після написання розписки вирішувалось питання щодо виходу позивача з ТОВ "Рось ТТ" та виплату його частки в статутному капіталі товариства в натуральній формі, а саме: передачі частини будови та земельної ділянки АДРЕСА_1, приміщення АДРЕСА_2.

При поділі майна ТОВ "Рось ТТ" у зв’язку з виходом ОСОБА_3 з товариства, ним 2 жовтня 2010 року сплачено ОСОБА_4 – директорові ТОВ "Рось ТТ" 100 тис. доларів США як різницю вартості отриманого ним майна в натуральній формі та належної йому частки в статутному капіталі ТОВ "Рось ТТ", що підтверджується розпискою.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 і визнаючи договір позики від 1 жовтня 2008 року удаваним правочином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових правовідносин, ніж ті, які передбачені договором позики, зокрема, щодо виконання зобов’язань ОСОБА_3 з виходу зі складу учасників ТОВ "Рось" та перерозподілу часток в статутному капіталі товариства.

При цьому судом взято до уваги, що на момент укладення договору позики приміщення АДРЕСА_2 належало ТОВ "Рось", а отже позивач не мав прав їм розпоряджатись, що було відомо відповідачці ОСОБА_4 Оскільки остання не змогла довести суду походження грошей в сумі 300 тис. доларів США, суд дійшов висновку про безгрошовість договору.

За висновком суду між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в дійсності укладена угода з розподілу майна ТОВ "Рось-ТТ" при виході позивача зі складу його учасників, а не договір позики.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні вимог про визнання укладеним 2 жовтня 2008 року поділу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 приміщень та земельної ділянки ТОВ "Рось ТТ", суд виходив із того, що рішення про поділ прийнято на загальних зборах учасників ТОВ "Рось-ТТ" від 2 жовтня 2008 року (протокол № 77), до компетенції яких відноситься вирішення цього питання.

З такими висновками погодитися в повному обсязі не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Отже, укладення удаваного правочину само по собі не спричиняє недійсності правочину, оскільки згідно з ч. 2 ст. 235 ЦК України якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. А тому такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

В межах даної справи позивачем заявлені вимоги про визнання удаваним договору позики та у зв’язку з цим визнання укладеним між позивачем та відповідачем 2 серпня 2008 року поділу приміщень та земельної ділянки ТОВ "Рось-ТТ", що прихований договором позики.

В силу приписів ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, 2) спрямованість в олі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Висновок суду про удаваність договору позики, укладання якого судом встановлено на підставі власноручної розписки позивача від 1 жовтня 2008 року є помилковим з огляду на встановлення судом в межах даної справи обставин прийняття рішення про поділ частини будови та земельної ділянки загальними зборами учасників ТОВ "Рось-ТТ" від 2 жовтня 2008 року (протокол № 77).

Належність вирішення питання про зподіл приміщень та земельної ділянки ТОВ "Рось-ТТ" до компетенції загальних зборів учасників ТОВ "Рось-ТТ" виключає як можливість спрямування в олі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в договорі позики на поділ майна зазначеної юридичної особи, учасниками якої вони є, так і фактичний поділ такого майна.

Згідно з ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Приймаючи до уваги доводи позивача та покази свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо безгрошовості укладеного в письмовій формі договору позики, суд не врахував як положення ст. 218 ЦК України, так і приписів ст. 1051 ЦК України, згідно з якою, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Разом з тим, доводи позивача в обґрунтування удаваності правочину про безгрошовість договору позики не мають юридичного значення в межах даної справи, оскільки встановлення такої обставини мало б значення для визнання договору позики недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК, адже в ньому зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею. Проте, такі вимоги позивачем не заявлялись.

Отже, встановивши обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, зокрема, щодо укладення сторонами 1 жовтня 2008 року договору позики та належності вирішення питання про поділ приміщень та земельної ділянки ТОВ "Рось-ТТ" до компетенції загальних зборів учасників ТзОВ "Рось-ТТ", суд до спірних правовідносин застосував закон (ст. 235 ЦК України), що не підлягав застосуванню.

Апеляційний суд на порушень судом першої інстанції норм матеріального права не усунув та помилково залишив рішення без змін.

Оскільки судами застосовано закон, який не поширюється на спірні правовідносини, ухвалені у справі рішення в частині задоволення позовних вимог підлягають скасуванню із прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 25 листопада 2010 року в частині визнання договору позики від 1 жовтня 2008 року удаваним правочином скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3

У решті рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 жовтня 2010 року та апеляційного суду Львівської області від 25 листопада 2010 року залишити без змін.

рішення оскарженню не підлягає.