Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши справу за позовом прокурора міста Маріуполя в інтересах держави в особі – Маріупольської міської ради до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа – міське комунальне підприємство "Маріупольське бюро технічної інвентаризації", про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації права власності, за касаційною скаргою заступника прокурора Донецької області на рішення апеляційного суду Донецької області від

2 березня 2011 року,

У травні 2010 року прокурор міста Маріуполя звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі – Маріупольської міської ради до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 20 травня 2009 року визнано за ОСОБА_6 право власності на нежитлове приміщення – торгівельного павільйону літ. А-1 в АДРЕСА_1. 13 липня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу зазначеного майна. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 4 грудня 2009 року вказане рішення скасовано із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, 22 березня 2010 року ухвалою Іллічівського районного суду міста Маріуполя позов ОСОБА_6 про визнання права власності на спірне майно залишено без розгляду, на даний час відповідачі не мають жодних правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, на якій збудовано об’єкт самочинного будівництва, просив суд зазначений договір визнати недійсним, як укладений всупереч вимогам законодавства, оскільки спірне майно є об’єктом самочинного будівництва, а на час укладення зазначеного договору купівлі-продажу єдиним правовстановлюючим документом на посвідчення права власності ОСОБА_6 на спірне майно було рішення суду, яке скасовано в порядку апеляційного провадження та просив скасувати державну реєстрацію цього майна, оскільки його державна реєстрація проведена на підставі недійсного договору купівлі-продажу.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 21 грудня 2010 року позов прокурора міста Маріуполя в інтересах держави в особі – Маріупольської міської ради задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 13 липня 2009 року укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 Скасовано державну реєстрацію права власності від 27 липня 2009 року за ОСОБА_7 на нежитлове приміщення в АДРЕСА_1. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2011 року рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 21 грудня

2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову прокурора міста Маріуполя в інтересах держави в особі – Маріупольської міської ради, відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Донецької області просить скасувати ухвалене рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і постановити нову ухвалу, якою залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення судів не відповідають.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову прокурора міста Маріуполя в інтересах держави в особі – Маріупольської міської ради місцевий суд послався на те, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу від 13 липня 2009 року, на підставі якого здійснена державна реєстрація права власності за ОСОБА_7 на нежиле приміщення, визнано судом недійсним, отже він не відповідає положенням діючого законодавства України, що регулює право власності, та суперечить ст.ст. 321, 328, 331 та 376 ЦК України, а державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно підлягає скасуванню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що підстав передбачених ст.ст. 203 та 215 ЦК України на момент укладення договору купівлі-продажу для визнання його недійсним не убачається, а та обставина, що рішення Іллічівського районного суду від

20 травня 2009 року, яким визнано право власності за ОСОБА_6 на спірне нежитлове приміщення, в подальшому ухвалою апеляційного суду від

4 грудня 2009 року скасовано, не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним від 13 липня 2009 року, оскільки підстави недійсності правочину повинні існувати на момент вчинення правочину, а не ті, що виникли через певний час після його вчинення.

Проте погодитися з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій не можна, суди дійшли їх у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Як убачається з матеріалів справи, а саме рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 20 травня 2009 року визнано дійсним біржовий контракт, укладений на Александрівській універсальній товарній між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 від 21 листопада 2008 року №АМ-58, договір купівлі-продажу нежилого приміщення літ.А, по АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_6 право власності на нежиле приміщення літ.А-1, площею

47,5 кв.м., по АДРЕСА_1. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 4 грудня 2009 року зазначене рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою місцевого суду від 22 березня 2010 року позов ОСОБА_6 залишено без розгляду.

Відповідно до договору купівлі-продажу укладеного 13 липня

2009 року ОСОБА_6 передав ОСОБА_7 будівлю літ.А-1 (торгівельний павільйон, побудована із шлакоблоку, загальною площею 47,6 кв.м.), що знаходиться за адресою АДРЕСА_1

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Ухвалюючи рішення у даній справі суди виходили з того, що мав місце договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Зазначених висновків суди дійшли помилково та без повного з’ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Як вбачається з матеріалів справи, а саме біржового контракту від 21 листопада 2008 року №АМ-58 ОСОБА_6 придбав у ОСОБА_8 кіоск металевий-контейнер, що розташований АДРЕСА_2

Дані обставини справи суди залишили поза увагою, не визначились з характером зазначених правовідносин та предметом договору купівлі-продажу (тимчасової споруди, який не підлягає державній реєстрації чи нерухомого майна). Крім того судами не встановлено правомірність відчуження ОСОБА_8, а в подальшому ОСОБА_6 спірного майна, що призвело до ухвалення в справі неправомірних рішень.

При новому розгляді справи судам необхідно встановити правовий режим спірного приміщення, характер правовідносин, що склалися між сторонами з приводу купівлі-продажу тимчасової споруди (малої архітектурної форми) чи нерухомого майна.

За таких обставин рішення судів підлягають скасуванню з підстав

ст. 338 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України,-

Касаційну скаргу заступника прокурора Донецької області задовольнити частково .

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя від 21 грудня 2010 року та рішення апеляційного суду Донецької області від 2 березня

2011 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.