Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_4, Воловецької державної нотаріальної контори, Воловецької селищної ради, відділу Держкомзему у Воловецькому районі, третя особа - Державне виробниче підприємство технічної інвентаризації по Воловецькому району, про визнання недійсним заповіту, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, державного акту на право приватної власності на землю і визнання за нею права власності на Ѕ частину спадкового майна за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Воловецького районного суду від 9 липня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 6 жовтня 2010 року,

У лютому 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила визнати недійсними заповіт складений її матір’ю на ОСОБА_7, свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 29 січня 2003 року, державний акт на право приватної власності на землю та визнати за нею право власності на Ѕ частину спадкового майна, яка відкрилась після смерті батька ОСОБА_1 і виділити її в натурі.

Рішенням Воловецького районного суду від 9 липня 2010 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 6 жовтня 2010 року позов задоволено частково. Скасовано заповіт ОСОБА_2, посвідчений 19 березня 1996 року державним нотаріусом Воловецької державної нотаріальної контори ОСОБА_3, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 29 січня 2003 року, посвідчене державним нотаріусом Воловецької державної нотаріальної контори Маньо О.Ф. за реєстровим записом №137, видане на ім'я ОСОБА_7 та Державний акт на право приватної власності на землю серія І-ЗК № 003192 виданий Воловецькою селищною радою народних депутатів 30 серпня 2002 року на ім'я ОСОБА_7 У задоволенні іншої частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" від 7 липня 1994 року заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Також, відповідно до ст. 553 ЦК України 1963 року державний нотаріус прийняла заяву про відмову від спадщини ОСОБА_4 та ОСОБА_5. 27 грудня 2002 року, незважаючи на те, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт підлягає скасуванню, а ч. 2 ст. 152 ЗК України передбачено, що вимагати усунення порушень свого права на землю має власник земельної ділянки або землекористувач.

Відповідно до вимог ст. 563 ЦК 1963 року в разі смерті члена колгоспного двору спадщина в майні двору не відкривається. Вона відкривається лише після смерті останнього члена двору.

В свою чергу апеляційний суд залишаючи рішення районного суду без змін, виходив з того, що відмова від спадщини, державним нотаріусом в порушення ст. 553 ЦК 1963 року, прийнята після шести місяців з дня відкриття спадщини, таким чином, апеляційний суд зазначив, що свідоцтво право на спадщину за заповітом видано на майно, яке згідно свідоцтва про право особистої власності, виданого Воловецькою селищною Радою 10 грудня 1957 року належало колгоспному двору, головою якого був ОСОБА_1 і яке не належало померлій ОСОБА_2, а спадщина на майно колгоспного двору відкривається після смерті останнього члена.

Відповідно до ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В свою чергу, апеляційний суд не взяв до уваги доводи наведенні позивачем стосовно пропущеного строку позовної давності, оскільки, як зазначено в ухвалі апеляційного суду, дані доводи не відповідають фактичним обставинам справи, тому що, позивачка підписувала оспорюваний заповіт, так як її мати була не грамотною, однак про зміст заповіту вона не знала і не могла знати, а про сам зміст заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом вона дізналася у лютому 2009 року при розгляді справи за її позовом до ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, тобто вбачається, що позивач не була обізнана про зміст заповіту.

Проте, з такими висновками районного та апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 року, якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (стаття 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт складений в присутності заповідача і особи, яка його підписує. Нотаріус зобов’язаний роз’яснити заповідачу та особі, яка підписує заповіт, правила підписання заповіту іншою особою. В заповіті обов’язково робиться відмітка перед підписанням відносно того, в зв’язку з чим заповіт підписується іншою особою замість заповідача, зазначається його прізвище, ім’я, по-батькові, місце проживання. Такий самий запис робиться у книзі реєстрації із зазначенням часу та місця складення заповіту. Що спростовує доводи позивача, щодо необізнаності змісту заповіту та поважність причин пропуску строку позовної давності.

Із рішення суду не вбачається на підставі якої норми матеріального права суд прийшов до висновку, що угода укладена громадянином, який в момент її укладання перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дії.

Статтею 545 ЦК 1963 року передбачено, що недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсності його в цілому. Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Під час встановлення зазначених фактів судом першої інстанції не вірно застосовано ст. 563 ЦК 1963 року, оскільки Законом України від 16.12.1993 року вказана стаття виключена.

Задовольняючи позов апеляційний суд вважав, що виправлення відповідають вимогам Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" від 7 липня 1994 року. Однак апеляційний суд не звернув увагу на те, що Інструкцію можна застосовувати у разі, якщо розпорядження заповідача викликає якісь неясності або суперечки, але закреслення у заповіті такого слова, як "дочці", не викликає неясності, оскільки в подальшому чітко було зазначено прізвище, ім’я та по-батькові спадкоємців.

Під час підписання заповіту заповідачу та особі, яка його підписує, нотаріусом було прочитано та роз’яснено зміст заповіту.

Позивач, яка приймала участь у складені заповіту, у разі виявлення порушення прав заповідача, зобов’язана була звернутися до правоохоронних органів із відповідною заявою. Однак таких доказів надано не було.

Суди при винесенні рішень належним чином не перевірили строки позовної давності, оскільки твердження позивача, що вона дізналась лише у 2009 році є хибним, так як відповідно ст. 75 ЦК 1963 року, позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Крім цього позивачем не заперечувалось, що підписаний нею заповіт, який відповідає вимогам закону, оголошено нотаріусом, що спростовує доводи позивача, щодо необізнаності змісту заповіту та поважність причин пропуску строку позовної давності.

Статтею 75 ЦК 1963 року передбачено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлювали встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин рішення районного суду та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню, а цивільна справа підлягає направленню до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Воловецького районного суду від 9 липня 2010 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 6 жовтня 2010 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.