Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Мартинюка В.І.,

суддів: Гончара В.П., Журавель В.І.,

Євграфової Є.П., Юровської Г.В.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2010 року,

У березні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1.

Зазначав, що набув права власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 червня 2008 року. Квартиру він придбав у ОСОБА_8, членами сім’ї якого є відповідачі. Станом на день купівлі-продажу квартири в ній був зареєстрований лише власник, ОСОБА_8, а відповідачі були зняті з реєстрації на підставі рішення суду, як такі що втратили право користування житловим приміщенням.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 травня

2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2010 року, позов ОСОБА_3 задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6, ОСОБА_7 просять рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2010 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити у справі нове рішення, яким у позові ОСОБА_3 відмовлено.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачі допустимими засобами доказування не довели поважність причин непроживання в спірній квартирі понад дев’ять років та існування перешкод у проживанні в спірній квартирі, дійшов висновку, що відповідачі не прикладали зусиль відновити своє порушене право, не намагалися вселитися в спірну квартиру, квартирну плату та комунальні послуги ніколи не оплачували, хоча платежі нараховувалися й на них.

З висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 Житлового кодексу України (далі – ЖК України (5464-10) ) у разі вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім’ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням із дня вибуття.

Згідно з ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира інше приміщення придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до ч. 2 ст. 310 ЦК України фізична особа має право на вільний вибір місця проживання.

Судом установлено, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3, який набув права власності на зазначене жиле приміщення на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 20 червня 2008 року між ним та ОСОБА_8

На час укладення договору купівлі-продажу в квартирі був зареєстрований тільки ОСОБА_8, а ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6, ОСОБА_7 були визнані такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та зняті з реєстрації за вказаною адресою на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2008 року, яке за заявою ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6, ОСОБА_7 від 19 червня 2008 року було скасовано за нововиявленими обставинами.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі, яким не чинились перешкоди в користуванні жилим приміщенням, добровільно в 1999 році залишили спірну квартиру, свідомо обрали для постійного проживання інше жиле приміщення та протягом тривалого часу не намагалися вселитися до квартири АДРЕСА_1 чи брати участь в її утриманні.

Однак такий висновок суду не ґрунтується на вимогах закону.

У порушення вимог ст. 214 ЦПК України суд першої інстанції не з’ясував усіх обставин, які мали значення для вирішення справи; не перевірив належним чином якими доказами підтверджуються доводи, наведені на обґрунтування позовних вимог; позбавив відповідачів можливості надати докази на підтвердження заперечь проти позову; не визначився, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, ЖК України (5464-10) чи ЦК України (435-15) .

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допущених судом першої інстанції помилок не виправив та залишив рішення без змін.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду, як такі, що ухвалені з порушенням норм процесуального й матеріального закону, підлягають скасуванню відповідно до ч. 2

ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2010 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.