22-246/2012 Про усунення перешкод у користуванні власністю - 24.01.2012 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченювського районного суду м.Запорожжя від 07 листопада 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення сервітуту та визначення оплати за його користування, -

У травні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю. В обгрунтування позову зазначала, що житловий будинок АДРЕСА_1 на праві особистої власності належав ОСОБА_4, земельна ділянка, яка первинно зареєстрована за житловим будинком, була площею 990 кв.м.

За свого життя ОСОБА_4 350 кв.м. із вказаної земельної ділянки виділив своїй доньці ОСОБА_6 для будівництва житлового будинку, про що є договір про надання у її безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку від 16 травня 1956 року у розмірі 350 кв.м.

рішенням виконкому Запорізької міської ради № 757 від 15 жовтня 1953 року за будинком АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_4, закріплена земельна ділянка площею 640 кв.м. .

У 1962 році будинок АДРЕСА_1, що був збудований

ОСОБА_6 було прийнято до експлуатації.

У генплані земельної ділянки, який був затверджено архітектором м.Запоріжжя

12 травня 1956 р., чітко вказано, що ОСОБА_6 для проходу до свого будинку надано проїзд розміром 3,0 м.

Після смерті ОСОБА_4., його спадкоємцем стала дружина ОСОБА_8, яка отримала спадщину у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 згідно свідоцтва на спадщину по закону від 31 січня 1978 року з земельною ділянкою площею 640 кв.м.

Після смерті ОСОБА_6 спадщину отримав її син ОСОБА_9, який продав будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_3- позивачці у справі.

Житловий будинок АДРЕСА_1 на праві власності за договором купівлі-продажу від 28 серпня 2008 року належить ОСОБА_3 На земельній ділянці площею 350 кв.м., знаходиться житловий будинок площею 24,1 кв.м. з прибудовами .

Закройщик неодноразово уточнювала свої позовні вимоги, остаточно просила:

- визначити порядок користування ділянкою загального користування проїздом розміром 35,2 х 3.0 м згідно плану фасаду, виданого управлінням головного архітектора м. Запоріжжя 12 травня 1956 року на ім’я ОСОБА_6 житлового будинку АДРЕСА_1;

- усунути перешкоди у користуванні власністю, забов’язати відповідача не чинити перешкоди у користуванні проїздом, який на цей час є загальним проїздом до житлового будинку АДРЕСА_1;

- знести металеву хвіртку без номеру (зі сторони вул.Епронівської у м.Запоріжжі), частину цегляного паркану №7 по ширині проїзду загального користування 35,2 х З,0 м., згідно технічного паспорту, виданого ЗМБТ1 на ім’я ОСОБА_2 27 березня 2007 року, знести металеву хвіртку № 9 з бетонним ганком, так як відповідач має окремий вихід та виїзд на вул. Епронівську у м.Запоріжжі;

- зобов’язати відповідача не користуватися вказаним проїздом, так як даний проїзд

призначався до житлового будинку АДРЕСА_1 для власника ОСОБА_6, передати його їй для користування;

- зобов’язати відповідача прибрати зелені насадження - дерева, кущі, клумби, які мають бетонні бордюри та перешкоджають проїзду та проходу, прибрати водопровідний гусак, який знаходиться на висоті 80 см. від землі та виходить із колодязя №3;

- зобов’язати відповідача не чинити на неї морального тиску шляхом погроз та

образ та надати їй можливість користуватися своїми правами власника житлового будинку та земельної ділянки.

Зустрічний позов не визнала, вважала проїзд своїм, наданим для проїзду до житлового будинку.

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 первісний позов не визнав, пояснивши у судовому засіданні, що позивачка ОСОБА_3 своїм позовом обмежує його право користування земельною ділянкою. Вважав його незаконним та необгрунтованим, який не підлягав задоволенню.

Також заявив зустрічний позов про встановлення сервітуту та визначення оплати за його користування для спільного розгляду з первісним позовом, бо вважав, що обидва позови пов’язані між собою, їх спільний розгляд є доцільним у зв’язку з тим, що вони випливають з одних правовідносин. .

ОСОБА_2 також пояснив, що його діду ОСОБА_4 у 1938 р. було виділено земельну ділянку площею 990 кв.м. для будівництва житлового будинку та ведення особистого господарства. У 1953 році він виділив земельну ділянку площею 350 кв.м. своїй дочці ОСОБА_6 для будівництва житлового будинку. Після цього рішенням виконкому Запорізької міської ради №757 від 15.10.1953 р. за будинком НОМЕР_1"була закріплена земельна ділянка площею 640 кв.м., а за будинком НОМЕР_2"-земельна ділянка площею 350 кв.м. У зв’язку з тим, що підхід до будинку НОМЕР_2"можливо було здійснити лише через ділянку НОМЕР_1", попередні власники домовилися про надання права власнику будинку НОМЕР_2проходити до свого будинку по доріжці, що проходить через ділянку, що відноситься до житлового будинку НОМЕР_1", та про порядок користування цією доріжкою.

ОСОБА_2 також не визнав пред’явлений ОСОБА_3 первісний позов про встановлення порядку користування смугою земельної ділянки площею 35,2 х 3,0м., яка, як вважає позивачка, знаходиться у загальному користуванні сторін, це твердження останньої не відповідає дійсності, оскільки знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває у його одноособовому користуванні, як власника житлового будинку НОМЕР_1".

Вважав, що позивачка має право на встановлення сервітуту, який полягає в наданні їй проходу по існуючій доріжці до своєї земельної ділянки.

Згідно частини 1 ст. 98 Земельного Кодексу України, право земельного сервітуту-це право власника чи користувача земельної ділянки на обмежене платне або безкоштовне користування чужою земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 4 ст. 98 Земельного Кодексу України земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Згідно з п.п."а"та "б"частини 1 ст. 99 Земельного Кодексу України даний вид сервітуту може буди віднесений до права проходу та проїзду на велосипеді або до права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. Проте, з урахуванням того, що на даній ділянці ніколи не існувало дороги до ділянки будинку НОМЕР_2", то в даному випадку мова повинна йти про право пішого проходу та проїзду на велосипеді.

Оскільки згідно з ч.4 ст. 98 Земельного Кодексу України сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника (користувача) земельної ділянки, щодо якої в1н встановлений, доріжка для проходу повинна бути встановлена шириною не більше ніж достатня для проходу однієї людини.

Згідно з ч.3ст. 403 Цивільного Кодексу України особа, яка користується сервітутом, забов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено законом, договором, заповітом або рішенням суду.

У зв’язку з тим, що встановлення права сервітуту у вигляді проходу обмежує можливості використання цієї ділянки (вона могла бути використана під город, забудову та інше), користувачеві цієї ділянки завдається шкода, яка повинна бути відшкодована відповідачем за зустрічним позовом у вигляді встановлення плати за користування сервітутом.

Позивач за зустрічним позовом просив:

1. Встановити право ОСОБА_3 на користування частиною земельної ділянки, що належить йому на праві користування розміром 35,2 х 0,5 м. у межах, що фактично склалися для проходу та проїзду на велосипеді.

2. Визначити плату за користування сервітутом у розмірі 141 грн. на місяць.

3. Забов’язати ОСОБА_3 не перешкоджати йому у здійсненні ним права на приватизацію земельної ділянки, у зв’язку з чим відкликати свою заяву з управління земельних ресурсів 3anopiзької міської ради з вимогою про припинення приватизації його земельної ділянки i підписати акт погодження меж з ним.

4. Стягнути з ОСОБА_3 на його користь держмито та витрата на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

У судовому засіданні позивач за зустрічним позовом частково зменшив свої позовні вимоги, просив :

1. Відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

2. Встановити право ОСОБА_3 на користування частиною земельної ділянки розміром 35,2 х 0,5 м. у межах, що фактично склалися для проходу та проїзду на велосипеді, яка знаходиться у його користуванні.

3. Стягнути з ОСОБА_3 на свою користь 51 грн. сплаченого держмита та 120 грн. витрат на інформаційно-техшчне забезпечення судового розгляду справи. .

Від іншої частини позовних вимог відмовився. Суд прийняв його відмову від частини позову.

рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 07 листопада 2011 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю задоволено частково.

Забов’язано ОСОБА_2 передати у користування ОСОБА_3 проїзд площею 35.2 х З м.

Забов’язано ОСОБА_2 знести з проїзду, який належить ОСОБА_3, паркан №1, металеву хвіртку №2, водопровід № 3.

В інший частині позову відмовлено.

У зустрічному позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення сервітуту відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій пославшись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 зашити без задоволення, а його зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши обставини справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з п.2 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Згідно з п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинне бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення частково не відповідає цим вимогам.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України передбачено, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як було встановлено у судовому засіданні, позивачка ОСОБА_3 придбала житловий будинок площею 24,1 кв.м. з прибудовами на земельній ділянці площею 350 кв.м. та лінійними розмірами 19,15(19,20) х 18,15(18,33) м.

Відповідно до норм ст. 120 Земельного Кодексу України передбачено, що при переході права власності на будівлю і споруду право користування на земельну ділянку переходить на підставі договору оренди.

Таким чином, право користування на земельну ділянку, на якій розташована будівля позивачки, визначено у договорі купівлі-продажу, що не надавало права позивачці ОСОБА_3 звертатися до суду з вимогами, які заявлені у позовній заяві.

Крім того, як встановив суд і таке вбачається з матеріалів справи, спірний прохід площею 35,2x3 м до належного їй житлового будинку здійснюється через земельну ділянку, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_2

Частково задовольнивши позов ОСОБА_3, суд посилався на план фасаду, виданого Управлінням головного архітектора м. Запоріжжя від 12 травня 1956 року на ім’я ОСОБА_6

Разом з тим, проект проїзду не може розглядатися як фактичне закріплення останнього за тою чи іншою особою, зважаючи на те, що право користування земельною ділянкою встановлюється межами земельної ділянки та межами фактично закріпленої земельної ділянки.

Як встановлено у судовому засіданні, за відповідачем ОСОБА_2 закріплена земельна ділянка розміром 640 кв.м. та лінійними розмірами 35,20 х 18,15(18,20) м, що підтверджується даними технічної інвентаризації.

Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_3,вона вимагала усунути перешкоди у користуванні проїздом, який є загальним проїздом до житлового будинку АДРЕСА_1.

Разом з тим, позивачка не надала доказів на підтвердження того, що земельна ділянка розміром 35,2х Зм є проїздом, тобто відноситься до земель автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Відповідно до норм ст. 71 Земельного Кодексу України передбачено, що до земель автомобільного транспорту належать землі що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка розміром 35,2x3 м. є складовою частиною земельної ділянки площею 640 кв.м., яка закріплена за відповідачем ОСОБА_2

Саме ця земельна ділянка закріплена за останнім для забудови та обслуговування будівлі та споруд, які є його власністю.

Відповідно до норм ст.39 ЗК України передбачено, що використання земель житлової забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації.

Таким чином, тільки при наявності плану, його затвердження, фактичного виділення земельної ділянки в натурі, можливо казати про належне використання земельної ділянки.

На вказані обставини суд також не звернув уваги і, посилаючись лише на проект плану фасаду від 12 травня 1956 року, порушив вказані норми.

Крім того, згідно ст.116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні, проводиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченим Земельним кодексом (2768-14) .

У судовому засіданні було встановлено, що земельні ділянки, які належать позивачці та відповідачу мають визначений розмір, який відображено у договорі купівлі-продажу позивачки та в матеріалах технічної інвентаризації відповідача.

Таким чином, у суду не було підстав вилучати частину земельної ділянки, яка знаходилась у користуванні ОСОБА_2 та закріплювати її за ОСОБА_3, що фактично було ним зроблено при прийнятті рішення.

Тобто, приймаючі рішення про передачу у користування ОСОБА_3 проїзду площею 35,2x3 м., суд фактично вилучив з користування відповідача ОСОБА_2 земельну ділянку, яка виділена останньому для забудови та користування та змінив її цільове призначення, що є грубим порушенням норм земельного законодавства.

Відповідно до положень ст. 656 Цивільного Кодексу України предметом договору купівлі продажу є будь який товар, в звэязку з чим, саме на цей товар і переходить право власності на майбутнє.

Укладаючи договір купівлі –продажу житлового будинку позивачка ОСОБА_3 повинна була розуміти, що вона придбала і які права та обов’язки переходять до неї при його укладанні.

Враховуючі, що спірна земельна ділянка не була предметом договору купівлі-продажу житлового будинку, колегія суддів вважає, що права ОСОБА_3 не були порушені і у суду не було підстав задовольняти позов.

Відповідно до ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України передбачені загальні положення про право власності.

Згідно з нормами ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном за власним розсудом.

Відповідно до норм ст. 321 ЦК України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Оскаржуваним рішенням суду відповідач ОСОБА_2 зобов’язаний знести зі спірного проїзду паркан № 1, металеву хвіртку № 2, водопровід № 3.

Зважаючи на те, що у суду не було підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про зобов’язання ОСОБА_2 передати у користування ОСОБА_3 проїзд площею 35.2 х З м., то і вимоги позивачки щодо зобов’язання ОСОБА_2 знести із вказаного проїзду паркан №1, металеву хвіртку №2, водопровід № 3 також не підлягали задоволенню.

Виходячи з наведеного, кодегія суддів приходить висновку, що рішенння суду в частині часткового задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов’язання ОСОБА_2 передати у користування ОСОБА_3 проїзд площею 35.2 х З м., а також про знесення з проїзду, який належить ОСОБА_3, паркану №1, металеву хвіртку №2, водопровід № 3 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

рішенням суду відмовлено у зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення сервітуту.

При цьому суд виз ходив з того, що спірний проїзд надавався для користування власнику житлового будинку АДРЕСА_1 и не має

ніякого відношення до власника будинку АДРЕСА_2, і його вимоги відносно сервітуту не мають ніяких підстав для задоволення.

Разом з тим, з таким правовим обгрунтуванням рішення суду колегія суддів не погоджується з наступних підстав.

У відповідності до роз’яснень Верховного Суду України, що містяться у п. 19 постанови Пленуму від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) апеляційний суд ухвалює рішення про зміну рішення суду першої інстанції у випадку, якщо помилки у неправильно прийнятому рішенні можливо усунути без його скасування, не змінюючи суть рішення, і вони стосуються окремих його частин, зокрема у разі виправлення помилок суду першої інстанції щодо розміру суми, що підлягає стягненню, розподілу судових витрат тощо. Якщо помилки у такому рішенні стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення, то їх усунення необхідно вважати також зміною рішення, тому апеляційний суд не повинен усувати такі помилки ухвалою із зазначенням про залишення рішення без змін з його уточненням чи доповненням.

Згідно із ч. 1 ст. 401 ЦК право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресур сів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

За змістом ст. 98 ЗК право земельного сервітуту —це право влас ника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користу вання та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється спосо бом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Частинами 1, 2 ст. 100 ЗК визначено, що власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встанов люється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 402 ЦК земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. У разі недосягнення домов леності про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Таким чином, право земельного сервітуту по суті є можливістю обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок) в певних цілях.

Виходячи зі змісту вказаних статей, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, а особа, яка бажає користуватися чужою земельною ділянкою, має право вимагати встановлення земельного сервітуту.

Саме тому ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення тих недоліків його ділянки, що обумовлені її місцем розташування чи природним станом. Для встановлення сервітуту власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у ньому, має звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з проханням дати дозвіл на обмежене постійне чи тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

ЗК України (2768-14) передбачає дві підстави встановлення земельного сервітуту –договір і рішення суду. Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту, вони мають закріпити це в договорі про встановлення земельного сервітуту. Договір укладається в письмовій формі й підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки та власником (користувачем) пануючої ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту, власник (користувач) пануючої земельної ділянки як зацікавлена сторона має звернутися до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. рішення суду про задоволення заяви є підставою для встановлення земельного сервітуту.

У відповідності до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимогі на півдставі доказів столрін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, у справі, розпоряджається своїими правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 просив встановити земельний сервітут для ОСОБА_3, тобто можливість обмеженого використання частини своєї земельної ділянки для проходу по ОСОБА_3 по ній.

Разом з тим, сама ОСОБА_3 з такими вимогами до суду не зверталась.

Тобто, ОСОБА_2 не є користувачем земельної діялнки, який має потребу у викристанні суміжної (сусідньої) ділянки, тобто зацікавленою особою у встановленні

земельного сервітут.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що він не є належним позивачем, тобто особою, яка вправі звертатись до суду з вимогою про встановлення земельного сервітуту.

Зважаючи на це, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 повинно бути відмовлено у позові саме з таких підстав.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

рішення Шевченківського районного суду м.За поріжжя від 07 листопада 2011 року у цій справі в частині часткового задоволення первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов’язання ОСОБА_2 передати у користування ОСОБА_3 проїзд площею 35.2 х З м., а також про знесення з проїзду, який належить ОСОБА_3, паркану №1, металеву хвіртку №2, водопровід № 3 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

рішення набирає законної сили з моменту її проголошення, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів шляхом подачі скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.