6-18900св12 Про визнання недійсним ордера на вселення в гуртожиток й усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення - 29.08.2012 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: відкрите акціонерне товариство «Будівельно - монтажна фірма «Дніпроважбуд», відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області, про визнання недійсним ордера на вселення в гуртожиток, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2012 року,

У червні 2011 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до суду із вказаним позовом та просили визнати недійсним ордер, виданий на ім'я ОСОБА_6 разом з неповнолітнім сином ОСОБА_8 на вселення та проживання у кімнаті АДРЕСА_1, а також визнати ОСОБА_6 такою, що втратила право користування спірним жилим приміщення та виселити відповідачку разом із неповнолітнім сином та ОСОБА_9 із спірного житлового приміщення і зобов'язати ВГІРФО Індустріального РВ ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області поновити їх реєстрацію за адресою спірного житлового приміщення шляхом внесення про це відповідних відомостей до картки реєстрації та визнати реєстрацію відповідачки та її сина за вказаною адресою недійсною і зняти їх з реєстраційного обліку в житловому приміщенні гуртожитку.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 грудня 2011 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 березня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсним виданий 1 березня 2009 року ВАТ «БМФ «Дніпроважбуд» ордер на вселення ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина ОСОБА_8 у житлову кімнату АДРЕСА_1; виселено ОСОБА_7, ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина ОСОБА_8 з житлової кімнати № 2 спірного гуртожитку та зобов'язано ВГІРФО Індустріального РВ ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області зняти з реєстраційного обліку за вказаною адресою ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина ОСОБА_8; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, ОСОБА_7 просять скасувати рішення суду першої інстанції та залишити в силі помилково скасоване рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, відповідно до положень ст. 214 ЦПК України суд повинен був вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте, вказані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що спірна кімната у гуртожитку відповідачці та її сину надана у відповідності із вимогами ст. 128 ЖК України на підставі спільного рішення адміністрації та профкому підприємства про надання відповідача кімнати, яке ніким не оспорене та не скасоване, що дає відповідачці право на володіння та користування спірним житловим приміщенням. Крім того, відповідачка законно вселилась до спірного приміщення, а саме на підставі виданого їй ордеру на вселення.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, виходив з того, що ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2010 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 серпня 2007 року, яким позов ВАТ «БМФ «Дніпроважбуд» задоволено та виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зі спірної кімнати гуртожитку, скасоване за нововиявленими обставинами, а саме на підставі того, що ВАТ «БМФ «Дніпроважбуд» є неналежним власником гуртожитку, що встановлено рішенням господарського суду м. Києва від 3 грудня 2009 року, тому з вимогами про виселення позивачів звертатись до суду не мав правових підстав.

Оскільки, гуртожиток по АДРЕСА_1 неправомірно включений до статутного фонду ВАТ «БМФ «Дніпроважбуд» та незаконно перебував у володінні останнього, а житлова кімната № 2 у спірному гуртожитку на час видачі відповідачам спірного ордеру на вселення від 1 березня 2009 року не було вільним, на підставі ст.ст. 58, 59, 116, 117, 129, 132 ЖК України житлові права позивачів підлягають поновленню шляхом визнання спірного ордеру недійсним із виселенням ОСОБА_7, ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина зі спірного приміщення без надання іншого житлового приміщення із зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Проте повністю погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна.

Статтею 59 ЖК України передбачено, що ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадку подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання житлового приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.

Крім того, у разі визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер, вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Якщо громадяни, зазначені в ордері, раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше жиле приміщення. У випадках визнання ордера на жиле приміщення недійсним з інших підстав, крім випадку, передбаченого частиною першої цієї статті, громадяни, зазначені в ордері, підлягають виселенню з наданням іншого жилого приміщення або приміщення, яке вони раніше займали ( ст. 117 ЖК України).

Як роз'яснено у п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування Житлового кодексу України» із змінами № 2 від 12 квітня 1985 року (v0002700-85) , судам слід мати на увазі, що виданий на жиле приміщення ордер у випадках, зазначених у ст. 59 ЖК, підлягає визнанню недійсним з наслідками, передбаченими ст. 117 цього Кодексу. У випадку, коли позов пред'явлено особами, права яких порушено видачею ордера і на яких не може бути покладено обов'язок по наданню відповідачам жилого приміщення, до участі у справі має бути притягнутий виконком або інший відповідний орган, що здійснює управління житловим фондом. Якщо, незважаючи на попередження, притягнутий до участі у справі орган не вирішив питання про надання відповідачам приміщення, суд вирішує позов про суті і при його задоволенні покладає на цей орган обов'язок надати відповідачам те жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше, яке за змістом ч. 2 ст. 117 ЖК України має відповідати за розміром і благоустроєм наданому за ордером.

Проте, задовольняючи позовні вимоги та визнаючи спірний ордер недійсним із виселенням відповідачів зі спірного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, апеляційний суд всупереч вимогам ст. ст. 213, 214, 303 та 316 ЦПК України на вищевказані норми закону уваги не звернув й відповідно, належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права яка підлягає застосуванню.

Зокрема, встановивши, що в розумінні ст. 59 ЖК України підставою для визнання спірного ордеру недійсним є саме неправомірні дії не відповідачки, а іншої особи, зокрема, ВАТ «БМФ «Дніпроважбуд» та вина відповідачки чи неправомірні дії, які б сприяли видачі цього ордера, відсутні, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, у порушення положень ч. 2 ст. 117 ЖК України, дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для виселення відповідачки та її неповнолітнього сина з гуртожитку.

Крім того, не можна також погодитися із висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зняття відповідачів з реєстраційного обліку.

Так, ч. 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Зокрема, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас, відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року, зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду ( про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як убачається із вказаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.

Отже, виходячи з того, що вказаний Закон (1382-15) є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Тому, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з цим одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою та про оголошення фізичної особи померлою.

Однак, апеляційний суд, вирішуючи справу в частині позовних вимог про зняття відповідачів з реєстраційного обліку та зобов'язуючи Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Індустріального РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області зняти з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_6 з неповнолітнім сином ОСОБА_8, у порушення вимог ст. ст. 213 - 215, 309 ЦПК України на вищезазначені норми закону уваги не звернув й відповідно належним чином не вирішив питання про те, чи вірно позивачами обрано спосіб захисту порушеного його права власності на спірну квартиру шляхом пред'явлення позову про зняття відповідачів з реєстраційного обліку та з урахуванням того, що питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства, належним чином не визначився із наявністю правових підстав для задоволення таких позовних вимог.