Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Нагорняка В.А.,

суддів: Амеліна В.І.,

Гончара В.П.,-

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», Міський виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради м. Дніпропетровська, Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на житловий будинок та визнання свідоцтва недійсним та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, Самарська районна у м. Дніпропетровську рада, про визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2011 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 березня 2012 року,

У липні 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Позивач посилався на те, що на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 3 листопада 1990 року вона успадкувала після смерті свого батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, 3/5 частин будинку по АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Самарської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська 18 листопада 1980 року за номером 382-93.

14 грудня 1990 року право власності позивачки на 3/5 частин домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстровано на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 3 листопада 1990 року 2/5 інших частин зазначеного домоволодіння успадкував брат позивачки ОСОБА_5, який помер і на даний час в зазначеному домоволодінні проживає його донька, відповідачка по справі ОСОБА_3, зі своїм співмешканцем.

9 червня 2011 року позивачка повернулася на постійне місце проживання до України з м. Мурманська, Російської Федерації, де вона до цього мешкала. Однак, оселитися в будинку АДРЕСА_1, позивачка не змогла, оскільки відповідачка їй стала чинити перешкоди у користуванні належною їй частиною зазначеного житлового будинку.

Таким чином, посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що у відповідності до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, позивачка вимушена була звернутись з даним позовом до суду.

В уточненому позові ОСОБА_2 просила постановити рішення, яким визнати за нею право власності на 3/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1, усунути перешкоди у здійсненні нею права користування своїм майном - 3/5 частинами житлового будинку по АДРЕСА_1, а саме: 18 кв.м. житлової площі та 20,5 кв.м. допоміжної площі, шляхом її вселення до житлового будинку по АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_3 не чинити перешкоди у користуванні належною їй частиною зазначеного житлового будинку.

ОСОБА_3 звернулась до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок та визнання свідоцтва недійсним.

ОСОБА_3 посилалась на те, що ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 липня 1991 року затверджено мирову угоду між ОСОБА_2 та її батьком ОСОБА_5, відповідно до якої ОСОБА_2 безоплатно передала, належні їй 3/5 частин спадкового домоволодіння ОСОБА_5 та визнала за ним право власності на весь будинок АДРЕСА_1, а вона з моменту свого народження і до смерті свого батька, як проживала, так і на сьогодні проживає у будинку АДРЕСА_1, що свідчить про прийняття нею спадкового домоволодіння у цілому.

Враховуючи вказане, позивачка за зустрічним позовом просила визнати за нею право власності на весь спірний житловий будинок літ. «А-1» та визнати недійсним реєстраційне посвідчення на право власності на 3/5 частин спадкового будинку, видане Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації на ім'я ОСОБА_2 без врахування наявності, затвердженої за ухвалою суду мирової угоди.

В уточненій позовній заяві ОСОБА_3 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на весь житловий будинок літ. «А-1», що складається з кухні «А-1-1», кладової «А-1-2», коридору «А-1-3», житлової кімнати «А- 1-5», житлової кімнати «А-1-6», санвузлу «А-1-7», розташований на земельній ділянці, розміром 1045 кв.м., та визнати реєстраційне посвідчення на право власності на 3/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1, що видано Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації 14 лютого 1990 року, реєстрова книга №382, реєстровий запис №93 на ім'я ОСОБА_2 недійсним з 2 серпня 1991 року, дати набрання чинності ухвали про затвердження мирової угоди.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та визнання права власності на 3/5 частин житлового будинку відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок та визнання свідоцтва недійсним відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2011 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та визнанні права власності скасовано. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 3/5 частин домоволодіння АДРЕСА_1, яка є її власницею на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 3 листопада 1990 року, виданого Восьмою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1-1642. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні та розпорядженні належними їй 3/5 частинами домоволодіння АДРЕСА_1, шляхом вселення ОСОБА_2 до вказаного домоволодіння. Зобов'язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні та розпорядженні, належними їй 3/5 частинами домоволодіння АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та визнанні права власності, суд апеляційної інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_2, оскільки відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 3 листопада 1990 року ОСОБА_2 вже належить на праві власності 3/5 частин, прийнятого в експлуатацію спадкового домоволодіння АДРЕСА_1 і це право, відповідно до виданого 14 грудня 1990 року Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації реєстраційним посвідченням, зареєстровано за нею. Право власності ОСОБА_2 ніким не оскаржено та не скасовано, але не дивлячись на це ОСОБА_3 його не визнає, у зв'язку з чим ОСОБА_2 чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні своїм майном.

Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень.

Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами не вбачається.

Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2011 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», Міський виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради м. Дніпропетровська, Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на житловий будинок та визнання свідоцтва недійсним та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 березня 2012 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.