Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючої Орлянської В.І.,суддів:Суржка А.В., Франтовської Т.І.,за участю прокурора Матюшевої О.В.,засудженого Кузнєцова М.С.,розглянула в судовому засіданні у м. Києві 28 березня 2013 року справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_5 на постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 12 липня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 11 жовтня 2012 року щодо нього.

Вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року засуджено

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше судимого 16 червня 1993 року Івано-Франківським міським судом за ч. 3 ст. 140 КК України (в редакції 1960) на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою на підставці ст. 46-1 КК України (в редакції 1960) виконання вироку на 2 роки,

за пунктами "а", "г", "е" ст. 93 КК України 1960 року до смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;

за ч. 3 ст. 142 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;

за ст. 17 ч. 3 ст. 81 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без конфіскації майна;

за ч. 2 ст. 206 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів ОСОБА_5 остаточно визначено покарання у виді смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 1996 року вирок щодо ОСОБА_5 залишено без зміни.

Постановою Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року смертну кару ОСОБА_5 замінено на довічне позбавлення волі.

Засуджений ОСОБА_5 заявив клопотання про приведення у відповідність до діючого законодавства України вказаний вирок в частині його засудження до довічного позбавлення волі за п. п. "а", "е", "з", "і" ст. 93 КК України (в редакції 1960) і, застосувавши ст. 5 ч. 4 КК України, зменшити йому покарання з довічного позбавлення волі до п'ятнадцять років позбавлення волі.

Постановою Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 12 липня 2012 року в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_5 про приведення вироку Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року та постанови Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року у відповідність вимогам чинного законодавства відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 11 жовтня 2012 року постанову місцевого суду від 12 липня 2012 року залишено без зміни.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_5 просить судові рішення за його заявою про приведення вироку у відповідність вимогам чинного законодавства скасувати та замінити довічне позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років. В обґрунтування своїх вимог посилається на статті 6, 7, 13 Європейської Конвенції та положення ч. 4 ст. 5 КК України 2001 року, згідно якої якщо після вчинення особою діяння, передбаченого Кримінальним кодексом (2341-14) , закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого ОСОБА_5 на підтримання своєї касаційної скарги; заперечення прокурора проти задоволення касаційної скарги; перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга засудженого не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_5 звернувся з заявою до Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області про приведення вироку у відповідність до вимог чинного законодавства. При цьому, він послався на рішення Конституційного Суду України, Конституцію України (254к/96-ВР) та статті Кримінального кодексу України (2341-14) , зі змісту яких вбачається, що у період з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року найсуворішим покаранням, яке могло бути призначене особам, засудженим за Кримінальним кодексом України (2341-14) до позбавлення волі, за злочини вчинені у цей період, було позбавлення волі строком на 15 років (а.с. 2-4).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу; норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) та повинні відповідати їй.

Виключно законами України визначаються, зокрема, діяння, які є злочинами, та відповідальність за них (пункт 22 частини першої статті 92 Основного Закону України).

Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України (2341-14) , який ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР) та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом (частини перша, третя статті 3 Кодексу 2001 року).

Відповідно до положень ст. 93 КК України (в редакції закону 1960 року) за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах було встановлено покарання у виді позбавлення волі строком від восьми до п'ятнадцяти років або смертна кара, а у випадку, передбаченому пунктом "а" цієї статті з конфіскацією майна.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року (v011p710-99) положення санкцій Особливої частини Кримінального кодексу України 1960 (2001-05) року, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) .

На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України 22 лютого 2000 року Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" (1483-14) , яким, зокрема, у статті 93 КК України (в редакції 1960 року) покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі. Цей закон набрав чинності 4 квітня 2000 року.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року Конституційний Суд України виходив з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 (1483-14) існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 (1483-14) стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України (254к/96-ВР) положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари. Однак наявність зазначеного проміжку не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.

Крім того, після Рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.

Новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483 (1483-14) - довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання порівняно зі смертною карою.

Положення Кримінального кодексу України 1960 (2001-05) року зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року (1483-14) № 1483-111, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 (2001-05) року, до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінального, кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" (1483-14) , у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

З вироку та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 у 1995 році вчинив діяння, кваліфіковане за пунктами "а", "г", "е" ст. 93 КК України 1960 року, йому 12 грудня 1995 року було призначено остаточне покарання у виді смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Вказане покарання було замінено постановою Івано-Франківського обласного суду на більш м'яке - довічне позбавлення волі, тобто судом виконані вимоги вищезазначеного Закону України від 22.02.2000 року, який набрав чинності 04.04.2000 року.

Таким чином, суд обґрунтовано відмовив ОСОБА_5 у задоволенні його заяви про заміну довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.

Суд апеляційної інстанції ретельно перевірив доводи засудженого, аналогічні доводам у його касаційній скарзі, і правомірно визнав їх безпідставними. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 377 КПК України.

Оскаржувані судові рішення прийняті відповідно до вимог закону та у правовій позиції Конституційного Суду України, викладеній у його Рішенні № 1-рп/11 від 26 січня 2011 року.

Колегія суддів не встановила істотних порушень вимог кримінально-процесуального та неправильного застосування кримінального закону, у зв'язку з чим підстав для задоволення касаційної скарги засудженого не вбачається.

Керуючись статтями 394- 396 КПК України 1960 року, розділом ХІ "Перехідні положення" КПК України (4651-17) від 13 квітня 2012 року, колегія суддів

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 12 липня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 11 жовтня 2012 року щодо ОСОБА_5 залишити без зміни.