Про визнання в діях засудженого складу злочину - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2014 року,

Вироком Острозького районного суду Рівненської області від 5 листопада 2013 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, засуджено за частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України (далі КК) до штрафу в сумі 850 грн та виправдано за частиною 4 статті 27, частиною 2 статті 15 і частиною 4 статті 369 КК за відсутністю в діях засудженого складу злочину.

ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він у серпні 2012 року ввів в оману ОСОБА_2, якому надавав адвокатські послуги у Здолбунівському районному суді Рівненської області, і в такий спосіб заволодів його 4 000 грн та 2 000 дол. США.

Крім цього, ОСОБА_1 інкримінувалось підбурення ОСОБА_2 до замаху на давання хабара судді Здолбунівського районного суду Рівненської області. Проте суд виправдав ОСОБА_1 за недоведеністю наданими доказами вчинення ним злочину, передбаченого частиною 4 статті 27, частиною 2 статті 15 і частиною 4 статті 369 КК.

В апеляційному порядку зазначений вирок Острозького районного суду Рівненської області щодо ОСОБА_1 не переглядався.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 1 липня 2014 року вирок Острозького районного суду Рівненської області щодо ОСОБА_1 залишила без зміни. За висновком касаційного суду, обвинувачення ОСОБА_1 у підбурюванні до закінченого замаху на давання хабара ґрунтується на припущеннях і не підтверджується об'єктивними доказами.

У заяві прокурор порушує питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2014 року щодо ОСОБА_1 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Він стверджує, що ОСОБА_1 схилив ОСОБА_2 до замаху на давання хабара судді, тому дії засудженого слід кваліфікувати за частиною 4 статті 27, частиною 2 статті 15 і частиною 4 статті 369 КК.

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2011 року і 3 жовтня 2013 року, в яких за обставин, подібних до інкримінованого ОСОБА_1 суспільно небезпечного діяння, правозастосування інше. Дії обох засуджених були розцінені як підбурювання до замаху на давання хабарів і кваліфіковані за частиною 4 статті 27, частиною 2 статті 15, частиною 1 статті 369 КК. Касаційний суд погодився з висновками нижчих судів щодо правильності зазначеної кваліфікації дій засуджених і залишив обвинувальні вироки без зміни, хоча останні заперечували наявність у матеріалах справи об'єктивних доказів і стверджували, що докази суперечливі та здобуті з істотним порушенням норм кримінально-процесуального закону.

Прокурор просить скасувати ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України від 1 липня 2014 року, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала доповідь судді, пояснення прокурора, який просив задовольнити заяву, перевірила матеріали кримінальної справи та доводи, зазначені у заяві, ознайомилася з науковими висновками та дійшла висновку про таке.

Відповідно до положень статті 400-11 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК (4651-17) ) Верховний Суд України (далі - Суд) переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 400-12 КПК Суд може переглянути судові рішення, що набрали законної сили, якщо має місце встановлення неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь в аспекті (значенні) правової позиції суду касаційної інстанції, висловленої у своєму рішенні.

Зазначене законодавче положення не виключає того, що предметом перегляду Судом за юридичною формальною ознакою може бути правовий висновок касаційної інстанції, виражений не тільки щодо обвинувального, а й стосовно виправдувального вироку, але за умови, що в такому разі суспільно небезпечне діяння втрачає лише своє кримінально-правове значення як злочин, а не факт існування самого діяння.

У кримінальній справі, у якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, суд виправдав ОСОБА_1 у вчиненні схиляння до закінченого замаху на давання хабара по суті з підстав відсутності доказів про винуватість особи; суд оцінював встановлені органами досудового слідства фактичні обставини справи крізь призму оцінки доказів, які фактично визнані недопустимими, і наслідком такої оцінки став виправдувальний вирок.

Натомість у судових рішеннях, наданих для порівняння, за встановлених обставин визнано доведеним, що засуджені особи дійсно були підбурювачами потерпілих до замаху на давання хабарів.

Оскільки в оспореному рішенні, на відміну від рішень касаційного суду, наданих для порівняння, суспільно небезпечне діяння, інкриміноване ОСОБА_1, втратило не тільки своє кримінально-правове значення як злочин, а й сам факт його існування, то порушувати питання про неоднаковість застосування однієї й тієї самої норми кримінального закону у зазначених рішеннях некоректно. У таких випадках слід було б вести мову про різну оцінку доказів.

Питання оцінки доказів є застосуванням норм процесуального права, а не норм закону України про кримінальну відповідальність.

Підсумовуючи наведене, Суд дійшов висновку, що в межах заявлених вимог немає даних про неоднакове застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність.

За таких обставин заява заступника Генерального прокурора України в аспекті положень пункту 1 частини першої статті 400-12 КПК 1960 року не може бути предметом перегляду Суду і тому в її задоволенні належить відмовити.

Керуючись пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , статтями 400-12, 400-20, 200-21, 400-23 КПК 1960 року, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

Відмовити у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2014 року.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.