155/7/22 Про порушення Правил дорожнього руху, неуважне керування автомобілем з перевищенням швидкості його руху та скоєння зіткнення із деревом на узбіччі дороги, внаслідок чого кілька малолітніх пасажирів цього автомобіля отримали тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження, а три дитини загинули - 30.05.2024 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021030000000224, за обвинуваченням

ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Стрільче Горохівського району Волинської області, зареєстрованого та жителя АДРЕСА_1,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Горохівського районного суду Волинської області від 26 червня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 286 КК Українидо покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки.

Початок строку відбування покарання у виді позбавлення волі ОСОБА_7 визначено рахувати з дня приведення вироку до виконання.

Запобіжний захід у виді домашнього арешту, обраний щодо ОСОБА_7, залишено без змін до набранням вироком законної сили.

Вирішено питання щодо речових доказів та цивільних позовів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 18 липня 2021 року, близько 18:00, керуючи технічно справним автомобілем марки "FORD FOCUS", д.н.з НОМЕР_1, рухаючись проїзною частиною дороги поблизу будинку АДРЕСА_1 зі сторони с. Підбереззя Луцького району Волинської області в напрямку с. Пірванче Луцького району Волинської області, зі швидкістю близько 100 км/год., перевищив дозволену відповідно до вимог ПДР (1306-2001-п) України швидкість руху транспортних засобів в населених пунктах, перевозив дітей, зріст яких менше ніж 145 см, без використання дитячих утримуючих систем та у багажному відсіку транспортного засобу, проявив безпечність, неуважно стежив за дорожньою обстановкою, щоб мати змогу постійно контролювати рух транспортного засобу і безпечно керувати ним, внаслідок чого не справився з керуванням автомобіля, виїхав на праве за напрямком руху узбіччя, де зіткнувся з деревом.

Унаслідок порушення ОСОБА_7 вимог пунктів 2.3 "б", 12.1, 12.4, 12.9 "б", 21.11 "б" ПДР (1306-2001-п) України сталася дорожньо-транспортна пригода, у результаті якої пасажири автомобіля "FORD FOCUS" отримали тілесні ушкодження: малолітня ОСОБА_9 і ОСОБА_10 - середнього ступеня тяжкості, малолітній ОСОБА_11 і ОСОБА_12 -тяжкі тілесні ушкодження, малолітній ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_15 - тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до смерті.

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 12 жовтня 2023 року змінено вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, зменшено основне призначене ОСОБА_7 покарання до 5 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнено від його відбування з установленням іспитового строку 3 роки та покладено ряд обов`язків, визначених ст. 76 КК України.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, зазначаючи про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий судовий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Зазначає, що апеляційний суд не навів мотивів пом`якшення та звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України та не врахував належним чином конкретних обставин скоєного, значної кількості пунктів ПДР (1306-2001-п) , які порушив обвинувачений, а також тяжкості наслідків.

На касаційну скаргу прокурора сторона захисту подала письмові заперечення, у яких указує на безпідставність викладених у ній доводів та законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримав вимоги касаційної скарги, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий апеляційний розгляд.

Засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_8 просили залишити судове рішення апеляційного суду без зміни як законне, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення як необґрунтовану.

Законний представник потерпілих ОСОБА_6 просила відмовити у задоволенні касаційної скарги сторони обвинувачення.

Мотиви Суду

Відповідно до положень ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та кваліфікація його дій у касаційному порядку не оскаржуються. При перевірці доводів, наведених у скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Статтею 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

При цьому, каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави і суспільства. У будь-якому разі покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу й об`єкту посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.

У справаї "Бакланов проти росії" (рішення від 9 червня 2005 року) та "Фрізен проти росії" (рішення від 24 березня 2005 року) ЄСПЛ зазначив, що "досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принцип "законності" і воно не було свавільним". У справі "Ізмайлов проти росії" (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Суд вказав: "Для того щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити "особистого надмірного тягаря для особи".

Згідно із статтею 65 цього Кодексу суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Виправлення, як мета покарання, це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його в подальшому від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Як убачається з матеріалів провадження суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України є тяжким, дані про особу винного, який має інвалідність ІІ групи, раніше не судимий, вдівець із двома неповнолітніми дітьми на утриманні, позитивно характеризується за місцем проживання. Крім того, місцевий суд взяв до уваги конкретні обставини справи (тяжкі наслідки у виді смерті трьох потерпілих і характер тілесних ушкоджень інших потерпілих), відсутність обставин, які пом`якшують або обтяжують покарання, факт визнання вини ОСОБА_7 лише на стадії судових дебатів, а також позицію потерпілих, з яких ОСОБА_16 наполягала на суворому покаранні, ОСОБА_6 - просила суворо не карати та призначити покарання, не пов`язане з позбавленням волі, а інші - покладались на думку суду.

З урахуванням викладеного місцевий суд дійшов переконання про можливість призначення винному основного покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, яке необхідно відбувати реально, та додаткового - позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Разом із цим, суд не знайшов підстав для застосування до ОСОБА_7 положень ст. 69 або ст. 75 КК України.

Не погоджуючись із указаним рішенням, захисник ОСОБА_8 та законний представник потерпілих ОСОБА_6 оскаржили його до апеляційного суду, та просили пом`якшити ОСОБА_7 покарання і звільнити останнього від його реального відбування.

Апеляційний суд, переглянувши вирок суду першої інстанції за вищевказаними апеляційними скаргами, визнав слушними наведені в них доводи та погодився з тим, що, вирішуючи питання про міру і порядок відбування основного покарання для обвинуваченого, суд першої інстанції не повністю дотримався вимог статей 50, 65 КК України.

Зокрема, колегія суддів зазначила, що місцевий суд безпідставно вказав на відсутність у обвинуваченого щирого каяття у скоєному, оскільки ОСОБА_7 повністю визнав фактичні обставини справи і під час судового розгляду зазначав, що сильно шкодує про скоєне.

Зважаючи на викладене у сукупності з іншими визначеними законом обставинами та позицією потерпілої сторони, апеляційний суд дійшов переконання щодо можливості призначення обвинуваченому основного покарання у мінімальному розмірі, що визначено у санкції ч. 3 ст. 286 КК України.

Крім указаного, апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням у цьому кримінальному провадженні.

Вирішуючи питання про застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України, колегія суддів врахувала відсутність обтяжуючих покарання обставин, необережну форму вини, дані про особу обвинуваченого, який внаслідок ДТП став інвалідом, потребує лікування, втратив дружину та змушений самотужки утримувати і виховувати двох неповнолітніх дітей.

На думку колегії суддів касаційного суду обраний вид, розмір і спосіб відбування покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України, є справедливим і сприятиме перевихованню ОСОБА_7 та попередженню вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Причин вважати це покарання явно несправедливим унаслідок м`якості або підстав для його посилення Верховний Суд не вбачає.

Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що апеляційний суд дійшов хибних висновків про щире розкаяння засудженого у скоєному, то такі твердження є неспроможними з огляду на таке.

Аргументуючи свою позицію, сторона обвинувачення вказує, що ОСОБА_7 під час судового розгляду кримінального провадження вину визнав частково, оскільки висловлював свою версію подій та вважав, що насамперед ДТП сталася через перешкоду, яка раптово виникла на дорозі.

Виходячи з положень КК України (2341-14) , щире каяття може бути виражено на будь-якій стадії процесу, аж до ухвалення остаточного судового рішення, за умови, що відповідне твердження винного відображає реальну критичну оцінку ним своєї протиправної поведінки і підкріплене конкретними діями, спрямованими на усунення чи відшкодування завданої шкоди.

Як убачається з матеріалів справи, під час з`ясування судом обставин кримінального провадження та перевірки їх доказами ОСОБА_7 не заперечував факту й наслідків зіткнення керованого ним автомобіля із деревом, а лише описував власне сприйняття ситуації, в якій через його протиправні дії було заподіяно тяжкі наслідки у тому числі членам його родини.

Така позиція обвинуваченого була способом реалізації його гарантованого ч. 2 ст. 63 Конституції України та ст. 42 КПК України права на захист, і врахування її для погіршення правового становища особи в будь-який спосіб призводить до нівелювання вказаних законодавчих гарантій та є неприпустимим.

Отже, колегія суддів Верховного Суду вважає, що щире розкаяння ОСОБА_7 обґрунтовано враховано апеляційним судом під час вирішення питання про розмір і порядок відбування ним призначеного покарання у виді позбавлення волі.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги прокурора про неврахування апеляційним судом ступеня суспільної небезпеки вчиненого ОСОБА_7 злочину та конкретних обставин (грубе порушення декількох пунктів ПДР (1306-2001-п) України, смерть трьох потерпілих) по справі.

Місцевий суд визнав доведеним обвинувачення, яке інкримінувалося ОСОБА_7 органом досудового розслідування та засудив його за ч. 3 ст. 286 КК України, тобто за порушення правил безпеки дорожнього руху особою, що спричинило смерть потерпілих.

Обставини, на які посилається сторона обвинувачення, є кваліфікуючою ознакою та самостійними елементами об`єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_7 злочину, прямо закріплені законодавцем у диспозиції статті, наявні в юридичному формулюванні обвинувачення та були враховані судом під час кваліфікації дій засудженого. Отже, ці фактичні дані не можуть повторно враховуватися в ході призначення покарання.

Таким чином, ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою та належним чином вмотивованою, вона в повній мірі відповідає вимогам КПК України (4651-17) .

Матеріали провадження не містять даних про порушення положень кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення.