Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Веденяпіна О.А.

Юрченко В.П.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року та постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2015 року по справі № 809/3573/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маріні" до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління ДФС в Івано-Франківській області про скасування податкових повідомлень-рішень, -

Товариство з обмеженою відповідальністю "Маріні" звернулось до суду з позовною заявою до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління ДФС в Івано-Франківській області про скасування податкових повідомлень-рішень № 0039220101, № 0042220101, № 0040220101 та № 0043220101 від 21.10.2014 року.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року у даній справі позов задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення № 0039220101, № 0042220101 та № 0043220101 від 21.10.2014 року. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0040220101 від 21.10.2014 року в частині визначення зобов'язань з податку на додану вартість в сумі 156646,00 гривень (за основним платежем) та застосування штрафних (фінансових) санкцій на суму 39162,00 гривень. В задоволенні решти вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що податковим органом в період з 18.08.2014 року по 29.09.2014 року проведено планову виїзну перевірку позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, єдиного соціального внеску, а також дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2011 року по 31.12.2013 року.

За результатами проведеної перевірки податковим органом 06.10.2014 року складено акт № 8148/09-15-22-01-01/36996689, в якому зафіксовано порушення позивачем вимог п.185.1 ст. 185, п. 187.1 ст. 187, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.1, 201.4 статті 201 ПК України, в результаті чого завищено податковий кредит на загальну суму 342183,00 грн., у зв'язку з чим занижено податок на додану вартість за вересень 2012 року у сумі 156646,00 грн., завищено залишок від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду за грудень 2012 року, на суму 185537,00 грн., в тому числі за рахунок завищення від'ємного значення з податку на додану вартість за листопад 2012 року в сумі 24863,00 грн., за лютий 2013 року в сумі 160674,00 грн.; пунктів 200.1, 200.3, 200.4 статті 200 Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено суму бюджетного відшкодування за грудень 2013 року в сумі 88446,00 грн.; пп. 138.1.1 п. 138.1, п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено податок на прибуток за 2013 рік в сумі 133603, грн..

Також, відповідно до п. 57.1 ст. 57 Податкового кодексу України підприємством збільшено авансовий платіж з податку на прибуток на 2014 рік в розмірі 77931,00 грн.

21.10.2014 року податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення: № 0040220101, яким збільшено податкове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 156646,00 грн. та застосовано штрафну (фінансову) санкцію на суму 39332,00 грн.; № 0043220101, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в розмірі 185537,00 грн.; № 0039220101, яким збільшено податкове зобов'язання з податку на прибуток підприємств в сумі 133603,00 грн. і застосовано штрафну (фінансову) санкцію на суму 33401,00 грн.; № 0042220101, яким збільшено податкове зобов'язання по авансових внесках з податку на прибуток підприємств в сумі 77931,00 грн. і застосовано штрафну (фінансову) санкцію на суму 19483,00 грн.

Задовольняючи позов частково, суди виходили з наступних мотивів, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пункту 138.11 цієї статі, інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5; підпунктів 138.10.5; 138.10.6 пункту 138.10, пункт 138.11, 138.12 цієї статті, пункт 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно з положеннями підпунктів 139.1.1 та 139.1 9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суди попередніх інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги, дотримались правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надали вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, видаткові накладні, податкові накладні, виписки із банківських рахунків, акти приймання виконаних робіт, рахунки, акти прийому-передачі, листи та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

На момент вчинення господарських операцій позивачем з контрагентами відомості про останніх знаходилися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття "добросовісний платник", яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Крім того, документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, зміст послуг, що надають тощо. При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Встановлено, що постановою Львівського окружного адміністративного суду від 10.06.2013 року, яка набрала законної сили 15.10.2013 року, визнано протиправними дії ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві щодо відображення у акті від 04.04.2013 року № 1264/22.3/37634172 про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ "БК "Адена" з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.10.2012 року по 28.02.2013 року даних в "Системі автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість в розрізі контрагентів нарівні ДПА України".

В силу дії частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.".

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому, відповідно до п. 3 ст. 220-1 КАС України, касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління ДФС в Івано-Франківській області відхилити.

Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року та постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2015 року по справі № 809/3573/14 залишити без змін.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.