Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого: Штульман І.В. (доповідач), суддів: Олексієнка М.М., Рецебуринського Ю.Й., -

розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2013 року, -

У січні 2013 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до Івано-Франківського обласного військового комісаріату, у якому просив: скасувати наказ від 25 грудня 2012 року № 242 про його звільнення; поновити його на роботі на посаді провідного спеціаліста відділу обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату; стягнути з відповідача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 10000 гривень моральної шкоди.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить Вищий адміністративний суд України скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2013 року і прийняти нове рішення про задоволення позову та направлення справи на новий судовий розгляд.

Івано-Франківським обласним військовим комісаріатом подано письмове заперечення на зазначену касаційну скаргу, відповідач просить таку залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди встановили, що ОСОБА_4 30 червня 1999 року зарахований на державну службу до Івано-Франківського обласного військового комісаріату, ним було складено присягу державного службовця.

Відповідно до наказу "Про перехід Івано-Франківського обласного військового комісаріату на новий штат" від 30 грудня 2008 року № 300 позивач приступив до виконання обов'язків провідного спеціаліста відділення обліку та призначення офіцерів запасу відділу обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату.

Згідно директив Міністра оборони України від 9 липня 2012 року № Д-322/1/9дск та від 17 жовтня 2012 року № Д-322/1/15дск Івано-Франківський обласний військовий комісаріат переведений на штат № 03/542, шляхом проведення скорочення чисельності військовослужбовців та працівників обласного військового комісаріату.

Відповідно до наказу "Про попередження особового складу обласного військового комісаріату про заплановане звільнення з посад" від 1 жовтня 2012 року № 366 усіх працівників та військовослужбовців Івано-Франківського обласного військового комісаріату попереджено про наступне звільнення, в тому числі й ОСОБА_4, про що свідчить його розписка від 9 жовтня 2012 року.

У процесі здійснення організаційних заходів, пов'язаних із скороченням, з позивачем проводилися бесіди, оформлені у вигляді аркушів бесіди, за якими ОСОБА_4 висловлював бажання залишитися на посаді провідного спеціаліста відділу обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату згідно нового штату.

За результатами засідання комісії з визначення питань щодо розміщення працівників Івано-Франківського обласного військового комісаріату на посадах у зв'язку із проведенням організаційних заходів, оформленого протоколом від 16 листопада 2012 року № 704, вирішено рекомендувати звільнити ОСОБА_4 з роботи у зв'язку із скороченням чисельності працівників та відсутністю вакантних посад на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, про що персонально повідомлено позивача.

Наказом відповідача від 25 грудня 2012 року № 242 державного службовця ОСОБА_4, провідного спеціаліста відділення обліку та призначення офіцерів запасу відділу обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату, звільнено з роботи 28 грудня 2012 року у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Так, за приписами статті 30 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) державна служба припиняється на загальних підставах, передбачених Кодексом законів про працю України (322-08) , та у інших випадках, визначених цією статтею.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, згідно попереднього штату, затвердженого 29 листопада 2008 року, № 03/513 у складі відділу обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату було 6 працівників, а саме: у відділенні обліку та призначення офіцерів запасу - 3 працівники; у відділенні обліку та призначення сержантів і солдатів запасу - 1 працівник; у групі обліку та призначення техніки національної економіки - 1 працівник; у групі комплектування резервістами - 1 працівник.

Відповідно до штату, затвердженого 19 жовтня 2012 року, № 03/542 відділ обліково-мобілізаційної роботи Івано-Франківського обласного військового комісаріату реформовано шляхом скорочення вище вказаних відділень та посад працівників, внаслідок чого загальна кількість працюючих склала 3 працівники, а саме: 2 головних спеціалісти та 1 провідний спеціаліст.

Частиною 2 статті 40 Кодексу законів про працю України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

У відповідності до положень частин 1-3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Згідно частини 1 статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_4 про наступне вивільнення було попереджено в установлені законом строки, і що однією із головних вимог до працівників за новим штатним розписом Івано-Франківського обласного військового комісаріату була наявність повної вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем "спеціаліст".

Позивач з відзнакою закінчив Івано-Франківську спеціальну середню школу міліції МВС СРСР у 1983 році та отримав юридичну спеціальність за кваліфікацією "юрист".

Наказом від 5 липня 1994 року № 254 ОСОБА_4 був зарахований на навчання за заочною формою до Національної академії внутрішніх справ України, проте наказом від 5 липня 2000 року № 397 він відрахований з числа слухачів, так як не приступив до навчання після академічної відпустки.

За таких обставин колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій вірно врахували те, що рівень освіти позивача не відповідав вимогам облікової спеціальності посад, передбачених штатом № 03/542, і оскільки ОСОБА_4 не мав відповідного рівня освіти, передбаченого для посад за новим штатним розписом, то відповідач не мав можливості надати йому іншу роботу.

Суди правильно виходили з того, що Івано-Франківським обласним військовим комісаріатом при звільненні ОСОБА_4 за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України був дотриманий передбачений порядок вивільнення працівника, встановивши, що обставин, які надають переважне право на залишення на роботі, визначених статтею 42 Кодексу законів про працю України, немає.

Таким чином, оскільки законні права ОСОБА_4 не порушені, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення його позову до Івано-Франківського обласного військового комісаріату щодо скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують встановлених судами обставин справи та їх висновків.

Згідно статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.