521/165/17 Про визнання особи невинуватим та виправдання за недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ст. 289 КК України - 12.12.2022 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7, яка брала участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016160470000546, за обвинуваченням

ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина Республіки Молдова, котрий народився у смт Бренка Луганської області, проживає на АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2020 року ОСОБА_9 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення злочину останнім.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_9 залишено без змін.

Органом досудового розслідування ОСОБА_10 обвинувачувався в тому, що він 10 лютого 2016 року, приблизно о 21:25, перебуваючи біля будинку № 58, що на вул. Степовій у м. Одесі, діючи умисно, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, шляхом вільного доступу, протиправно проник до автомобіля марки "Мітсубісі Паджеро", державний номерний знак (далі - д.н.з) НОМЕР_1, у якого вже працював двигун, та розпочав рух, тим самим заволодів транспортним засобом, спричинивши потерпілій ОСОБА_11 матеріальну шкоду у розмірі 342 999 грн.

За результатами судового розгляду вказане обвинувачення не знайшло свого підтвердження, а тому вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2020 року ОСОБА_9 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним вказаного злочину.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_7, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_9 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Вважає, що суд першої інстанції врахував лише докази сторони захисту та відхилив докази, надані стороною обвинувачення, необґрунтовано визнавши окремі з них недопустимими, а також порушив принцип безпосередності дослідження доказів. Вказане призвело до безпідставного виправдання ОСОБА_9 за ч. 3 ст. 289 КК та незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зазначені обставини, на думку прокурора, не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який всупереч приписам статей 404, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ) формально розглянув провадження відносно ОСОБА_9, всіх доводів сторони обвинувачення не перевірив, безпідставно залишив без задоволення клопотання прокурора про повторне дослідження доказів та необґрунтовано залишив вирок суду першої інстанції без змін.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримав касаційну скаргу прокурора та просив її задовольнити, скасувати ухвалу апеляційного суду та призначитии новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Захисник ОСОБА_6 просив судові рішення щодо ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до положень ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК (4651-17) . Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до положень ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Як вбачається з матеріалів провадження, оскаржувана ухвала апеляційного суду про залишення без змін виправдувального вироку щодо ОСОБА_9 за ч. 3 ст. 289 КК, вказаним вимогам закону відповідає.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, в якій порушувалося питання незаконності виправдувального вироку суду щодо ОСОБА_9 у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи, неправильною оцінкою доказів, наданих стороною обвинувачення, апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення та не встановивши істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу, обґрунтовано залишив виправдувальний вирок місцевого суду без змін.

Таке рішення суду апеляційної інстанції узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК, згідно з якими обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінального провадження суд має суворо додержуватись принципу презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Тобто, дотримуючись засад змагальності, та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК (4651-17) випадках, - на потерпілого.

Переглянувши вирок місцевого суду, перевіривши в апеляційному порядку обставини, встановлені судом першої інстанції, а також обговоривши доводи апеляційної скарги прокурора, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду, що стороною обвинувачення не надано достатніх, належних та допустимих доказів, які в сукупності могли би підтвердити винуватість ОСОБА_9 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК.

Такий висновок місцевого та апеляційного судів достатньо вмотивований і ґрунтується на доказах, які були предметом безпосереднього дослідження суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 94 КПК та у своїй сукупності отримали належну оцінку апеляційного суду й змістовно наведені в ухвалі.

Так, під час здійснення кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_10 свою винуватість в інкримінованому йому злочині не визнав і зазначав, що він не міг заволодіти транспортним засобом ОСОБА_11, оскільки 10 лютого 2016 року приблизно о 15 год йому була проведена операція на лівому стегні, внаслідок чого самостійно пересуватись не міг, а на ноги він став приблизно 11 лютого 2016 року за допомогою милиць. При цьому з лікарні виписався лише 23 лютого 2016 року, про що подав відповідні докази.

З метою спростування показань ОСОБА_9 прокурором було надано докази: показання потерпілої, висновок комісійної судово-медичної експертизи.

Однак, як встановлено місцевим судом, жоден із наданих стороною обвинувачення доказів не спростовує поза розумним сумнівом доводи сторони захисту та версію подій ОСОБА_9 про його невинуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину. А тому судом першої інстанції було ухвалено виправдувальний вирок відносно ОСОБА_9, який був предметом перегляду суду апеляційної інстанції за апеляційною скаргою прокурора.

Зокрема, суд апеляційної інстанції пересвідчився, що місцевий суд правильно визнав недопустимим доказом дані за результатами проведених пред`явлення особи до впізнання по фотознімку за участю потерпілої ОСОБА_11 та неповнолітнього свідка ОСОБА_12, а також допиту потерпілої, оскільки ні свідок, ні потерпіла не бачили особу, котра викрадала автомобіль, а ОСОБА_11 взагалі не запам`ятала будь-якої інформації про вказану людину. При цьому протокол допиту потерпілої та свідка не має в суді доказового значення з огляду на зміст ч. 4 ст. 95 КПК.

Потерпіла ОСОБА_11 під час судового розгляду пояснила, що не може стверджувати, що саме ОСОБА_10 викрадав її автомобіль, а після з`ясування певних обставин кримінального провадження, взагалі не впевнена, що він вчинив злочин.

У показаннях неповнолітнього свідка ОСОБА_12, наданих нею в судовому засіданні суду першої інстанції, також відсутні фактичні дані, які би прямо вказували на вчинення саме ОСОБА_13 інкримінованого йому злочину.

Разом з цим, як встановлено місцевим судом, інші докази, надані стороною обвинувачення, прямо чи опосередковано не вказують на те, що ОСОБА_10 вчинив незаконне заволодіння транспортним засобом потерпілої ОСОБА_11 .

Таким чином, апеляційний суд,встановивши відсутність доказів, які би поза розумним сумнівом свідчили про скоєння ОСОБА_13 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК, залишив виправдувальний вирок без змін. Крім того, виклав аналіз доказів і навів детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи прокурора, які є аналогічними доводам її касаційної скарги, щодо безпідставності виправдання ОСОБА_9 та наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, з чим погоджується й колегія суддів.

Твердження прокурора про те, що апеляційним судом, в порушення вимог ст. 404 КПК, безпідставно відмовлено в задоволенні її клопотання про повторне дослідження доказів, є неприйнятними з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Тобто, сама наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов`язує апеляційний суд досліджувати всю сукупність доказів, оцінених місцевим судом. У разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, він не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.

Крім того, обґрунтована відмова в задоволенні клопотання за відсутності, на переконання апеляційного суду, аргументованих доводів щодо необхідності дослідження доказів, які, на думку учасника судового провадження, були досліджені не повністю або з порушеннями, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду та не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення, лише якщо з такими висновками суду не погоджується учасник судового провадження.

Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, не знайшов передбачених ч. 3 ст. 404 КПК підстав, які би покладали на апеляційний суд такий обов`язок, а прокурором таких підстав не було наведено. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, та за результатами перегляду вироку погодився з їх оцінкою, даною судом першої інстанції, відтак, застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК засаді безпосередності дослідження доказів, з чим погоджується й колегія суддів.