214/5104/21 Про порушення Правил дорожнього руху, неуважне керування автомобілем та скоєння зіткнення із зустрічним автомобілем, внаслідок чого пасажир цього автомобіля отримав тяжкі тілесні ушкодження - 30.11.2022 Прийняття

За вироком Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 жовтня 2021 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки та покладено на нього обов`язки відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Також суд вирішив питання щодо процесуальних витрат у кримінальному провадженні.

За вироком суду 22 березня 2020 року приблизно о 06:45 ОСОБА_1, керуючи технічно справним автомобілем "Nissan Qashqai", д.н.з. НОМЕР_1, у світлий час доби слідував по мокрому асфальтному покриттю проїзної частини дороги вул. Дарвіна з боку вул. Волгоградської в напрямку просп. Миру в м. Кривому Розі зі швидкістю приблизно 67,5 км/год, не врахував складної дорожньої обстановки та, виїжджаючи на ліве закруглення дороги, не обрав безпечної швидкості, яка б дозволяла йому контролювати рух автомобіля і безпечно керувати ним на мокрій дорозі, чим порушив вимоги пунктів 1.5, 2.3 б) д), 12.1, 12.4, 12.9 б) Правил дорожнього руху (далі - ПДР (1306-2001-п) ).

Унаслідок недотримання зазначених правил безпеки дорожнього руху ОСОБА_1 допустив неконтрольований занос автомобіля, що призвело до виїзду на зустрічну смугу та зіткнення із зустрічним автомобілем "Daewoo Sens", д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_2, у якому перебувала пасажир ОСОБА_3 . Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ОСОБА_3 було спричинено тілесні ушкодження, які за своїм характером відносяться до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя. Між порушенням ОСОБА_1 п. 12.1 ПДР (1306-2001-п) та настанням наслідків у вигляді спричинення потерпілій ОСОБА_3 тяжких тілесних ушкоджень є прямий причинний зв`язок.

28 квітня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційні скарги прокурора і потерпілої, скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. У решті вирок залишив без змін.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме порушенням права засудженого ОСОБА_1 на захист.

За доводами прокурора, засуджений має психічні вади та певні розлади поведінки і психіки й, з огляду на положення п. 3 ч. 2 ст. 52 Кримінального процесуального кодексу України

(далі - КПК (4651-17) ), участь захисника у цьому кримінальному провадженні є обов`язковою.

Прокурор вказує, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 31 травня 2021 року № 204 засуджений ОСОБА_1 у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності 05 квітня 2016 року пройшов амбулаторну судово-психіатричну експертизу в КЗ "Гейківська ПЛ" ДОР" і йому встановлено діагноз "легка розумова відсталість".

Зазначає, що апеляційний суд порушив вимоги ч. 4 ст. 405 КПК, оскільки 28 квітня 2022 року провів судові дебати та закінчив апеляційний розгляд без участі захисника обвинуваченого, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце апеляційного розгляду. При цьому суд не з`ясував думки прокурора про можливість проведення апеляційного розгляду без участі захисника.

Засуджений ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК.

Наводить доводи про порушення його права на захист внаслідок недотримання судом положень п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК, які є аналогічними доводам, викладеним у касаційній скарзі прокурора.

Крім того, засуджений зазначає, що апеляційний суд у порушення вимог ст. 75 КК належним чином не врахував усіх відомостей про його особу, зокрема того, що він закінчив середню загальноосвітню школу-інтернат для дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків, працював на гірничо-збагачувальному комбінаті за фахом, з 2010 року на власному мікроавтобусі розвозив хліб, останній рік працював автомеханіком, у 1995 році мав діагноз "олігофренія в ступені легкої дебільності", взятий під нагляд у "Д" групи обліку й досі перебуває під наглядом.

Позиції учасників судового провадження

У засіданні суду касаційної інстанції прокурор вважала, що подані касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Інших учасників судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час

і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія судів дійшла таких висновків.

Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та мотивованим, тобто його має бути ухвалено компетентним судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, підтверджених доказами, які було досліджено під час судового розгляду й оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Також суд у своєму рішенні повинен навести належні, достатні мотиви та підстави для його ухвалення.

Відповідно до ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у ньому зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

За приписами ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов`язковою.

Суд відхиляє викладені в касаційних скаргах доводи, які зводяться до твердження про порушення права обвинуваченого на захист у ході апеляційного розгляду.

Згідно з підпунктом (с) пункту 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Як передбачено п. 13 ч. 1 ст. 7 та ст. 20 КПК, однією із засад кримінального провадження є забезпечення права обвинуваченого на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов`язані не лише роз`яснити підозрюваному, обвинуваченому його права, але й забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

Згідно з пунктами 3, 5 ч. 2 ст. 52 КПК обов`язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення цих вад; щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, - з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в ході досудового розслідування кримінального провадження № 12020040230000783 було встановлено, що згідно

з довідкою КП "Криворізька багатопрофільна лікарня з надання психіатричної допомоги" ДОР" ОСОБА_1 з 1995 року перебуває під наглядом лікаря-психіатра з діагнозом "легка розумова відсталість в ступені легкої дебільності". У зв`язку з цим з огляду на положення п. 5 ч. 2 ст. 52 КПК постановою слідчого від 21 травня 2021 року було залучено захисника для захисту ОСОБА_1 як особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (т. 2, а.п.138, 139).

Для вирішення питання про наявність у підозрюваного ОСОБА_1 психічного захворювання та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у цьому кримінальному провадженні постановою слідчого від 25 травня 2021 року було призначено амбулаторну судово-психіатричну експертизу (т. 2, а.п.154, 155).

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 31 травня 2021 року № 204 ОСОБА_1 на хронічне психічне захворювання, недоумство, тимчасовий хворобливий розлад психічної діяльності або інший хворобливий стан психіки в період інкримінованого йому за ч. 2 ст. 286 КК діяння і на момент проведення експертизи не страждав, може усвідомлювати свої дії та керувати ними (т. 2, а.п. 156-158).

Прокурор та засуджений безпідставно посилаються на висновок амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 05 квітня 2016 року КЗ "Гейківська ПЛ" ДОР", згідно з яким ОСОБА_1 встановлено діагноз "легка розумова відсталість". Указана експертиза була проведена в іншому кримінальному провадженні у 2016 році. Сторона захисту і прокурор необґрунтовано виходять із того, що психічний стан засудженого необхідно визначати за результатами дослідження, яке не характеризує психічний стан ОСОБА_1 на момент вчинення інкримінованого йому за ч. 2 ст. 286 КК злочину та судового розгляду в цьому кримінальному провадженні.

За приписами ст. 242 КПК експертиза в конкретному кримінальному провадженні проводиться у випадках та порядку, передбачених ст. 244 цього Кодексу, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання, а стосовно визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності, проведення експертизи є обов`язковим.

Висновок експерта не має наперед встановленої сили, не має переваг перед іншими доказами, виключної обов`язковості для суду й оцінюється разом з іншими доказами за правилами, передбаченими ст. 94 КПК. Водночас законодавець прямо вказує на необхідність мотивування незгоди з ним (п. 10 ст. 101 вказаного Кодексу).

Поєднання окремих різновидів знань - формальних процесуальних у сфері призначення

і проведення експертизи та науково-методичних щодо вирішення змістовної складової сутнісних питань, розв`язання яких доручено експерту, зумовлює оцінювання судом висновку експерта з двох сторін - формально-процесуальної та сутнісної, предметно-спеціальної.

Водночас ні сторона захисту, ні прокурор не ставлять під сумнів дотримання приписів кримінального процесуального закону як з формального процесуального аспекту щодо порядку його отримання стороною обвинувачення, так і стосовно правильності висновку експерта із сутнісної (науково-технічної та методичної) точки зору.

За змістом висновку судово-психіатричного експерта від 31 травня 2021 року № 204 у ході спеціального дослідження було належним чином враховано як відомості з медичної документації, згідно з якою ОСОБА_1 з 1995 року перебував під наглядом лікаря-психіатра з діагнозом "легка розумова відсталість", так і теперішній стан його психіки.

Враховуючи, що експерти, які проводили експертизу від 31 травня 2021 року, попереджені про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК, учасники кримінального провадження не оспорюють вказаного висновку, не стверджують про його недопустимість, у колегії суддів відсутні підстави не враховувати викладені в ньому висновки.

Отже твердження про те, що ОСОБА_1 є особою, яка внаслідок психічних вад не здатна повною мірою реалізувати свої права, не підтверджується належними доказами.

За встановленої судом відсутності у засудженого хронічного психічного захворювання, недоумства, тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності або іншого хворобливого стану психіки, безпідставними є твердження про те, що засуджений ОСОБА_1 не здатний повною мірою реалізувати свої процесуальні права, а отже, необґрунтованими є доводи про обов`язкову участь захисника в цьому кримінальному провадженні з підстав, визначених положеннями п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК.

Щодо викладених у касаційній скарзі прокурора доводів про порушення апеляційним судом приписів ч. 4 ст. 405 КПК.

Відповідно до ч. 4 ст. 405 КПК неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття. Якщо для участі в розгляді в судове засідання не прибули учасники кримінального провадження, участь яких згідно з вимогами цього Кодексу або рішенням суду апеляційної інстанції є обов`язковою, апеляційний розгляд відкладається.

Дійсно, згідно з матеріалами кримінального провадження захисник ОСОБА_9 не отримав повістки про виклик до суду на 28 квітня 2022 року (т. 1, а.п. 103, 104). Матеріали кримінального провадження не містять підтвердження належного повідомлення захисника про дату, час і місце апеляційного розгляду в аспекті положень ст. 135 КПК. Однак про таке порушення стверджує лише прокурор, який спирається на формальний зміст матеріалів справи. Водночас у своїй касаційній скарзі засуджений не вказує на те, що захисник не був обізнаний про день, час та місце судового розгляду, і не посилається на недотримання положень ст. 135 КПК як на підставу до скасування оскарженого судового рішення, що дає Суду підстави сприймати твердження прокурора як такі, що суперечать позиції сторони захисту і, за відсутності порушень приписів п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК під час апеляційного перегляду, не мають пріоритету над нею.

Більш того, як убачається з журналів та аудіозаписів судових засідань, 17 січня 2022 року апеляційний суд, заслухавши пояснення учасників судового провадження, в тому числі і захисника обвинуваченого, оголосив перерву перед судовими дебатами, які відбулись у судовому засіданні 17 лютого 2022 року, де захисник обвинуваченого та інші учасники судового провадження висловили свою позицію. Провівши судові дебати, апеляційний суд відклав судове засідання для надання останнього слова обвинуваченому. Наступне судове засідання апеляційного суду відбулось 28 квітня 2022 року, без участі захисника, чим, на думку осіб, які подали касаційні скарги, було порушено право обвинуваченого на захист.

Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи як безпідставні, оскільки вказане судове засідання було призначено судом для надання останнього слова обвинуваченому. Відкривши судове засідання суд вирішив питання щодо продовження апеляційного розгляду без участі захисника і заперечень від учасників судового провадження не надійшло, в тому числі і від самого ОСОБА_1 . Попри те, що під час попередніх судових засідань, де суд заслухав пояснення учасників судового провадження та провів судові дебати за участю захисника, суд повторно оголосив про проведення дебатів, вислухав учасників судового провадження, які висловили аналогічні правові позиції тим, що були ними доведені до відома суду 17 лютого 2022 року під час дебатів, після чого надав останнє слово обвинуваченому.

Колегія суддів відхиляє викладені у касаційній скарзі прокурора доводи про те, що під час вирішення питання щодо проведення апеляційного розгляду без участі захисника апеляційний суд не з`ясував думки прокурора, оскільки згідно аудіозапису судового засідання суд поставив це питання на обговорення перед усіма учасниками судового провадження, прокурору було забезпечено реальну можливість висловити свою думку з цього приводу, проте заперечень проти судового розгляду за такої явки учасників судового розгляду прокурором висловлено не було.

Колегія суддів не вбачає за обставин цього провадження порушень судом апеляційної інстанції такої гарантії ст. 6 Конвенції, як право на адвоката, яке є фундаментальним правом серед тих прав, які складають поняття справедливого судового розгляду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у ст. 6 Конвенції. У Суду не виникає обґрунтованого сумніву щодо того, що виявлене ОСОБА_1 бажання брати участь у судовому засіданні за відсутності захисника, а також звернутися до суду із останнім словом (для підготовки якого обвинувачений мав достатньо часу і він не стверджує про те, що існували перешкоди до ефективного користування допомогою захисника) відповідає критеріям спеціального стандарту захисту "усвідомлена та розумна відмова", встановленого у прецедентному праві Європейського суду з прав людини.

Враховуючи, що захисник брав участь у апеляційному перегляді під час надання учасниками судового провадження пояснень з приводу його предмету, під час судових дебатів, де висловив свою позицію, що обвинувачений не заперечував проти проведення судового засідання, відкладеного на іншу дату, без участі захисника, а також те, що обвинувачений не стверджує, що захисник не був повідомлений про дату, час та місце апеляційного розгляду в аспекті практичного застосування положень ст. 135 КПК, колегія суддів не вбачає таких порушень вимог кримінального процесуального закону апеляційним судом, які є безумовною підставою для скасування оскарженого судового рішення.

Колегія суддів також відхиляє викладені в касаційній скарзі засудженого доводи, які фактично зводяться до твердження про необґрунтоване незастосування до нього положень ст. 75 КК.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК у редакції, що діяла на момент вчинення кримінального правопорушення, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду в межах його дискреційних повноважень, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення рішення, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, характер суспільно небезпечного діяння, його наслідки, які в цьому провадженні виявлені у виді заподіяння потерпілому незворотної фізичної шкоди, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягається до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв`язки; посткримінальну поведінку; наскільки його ціннісні орієнтири співпадають із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.

При цьому системне тлумачення правових норм, визначених у статтях 50, 65 і 75 КК, дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням можливості досягнення мети покарання як такої, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції розглянув кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 у порядку ч. 3 ст. 349 КПК.

Вирішуючи питання про призначення покарання обвинуваченому, суд на підставі положень статей 50, 65 КК врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обставини, які пом`якшують покарання, такі як щире каяття, часткове добровільне відшкодування завданого збитку, відсутність обставин, які обтяжують покарання, відомості про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, не працює, неодружений, та дійшов висновку про можливість застосування положень ст. 75 КК і звільнення обвинуваченого від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням.

Висновок суду першої інстанції ґрунтується на відомостях, наявних у матеріалах кримінального провадження, та наданих учасниками кримінального провадження на час ухвалення рішення.

Не погоджуючись із вироком суду першої інстанції, прокурор та потерпіла подали апеляційні скарги, де просили скасувати оскаржене судове рішення й постановити новий вирок, яким призначити ОСОБА_1 реальне покарання у виді позбавлення волі.

Апеляційний суд, переглянувши вирок суду в межах апеляційних скарг, дійшов висновку про їх обґрунтованість, скасував рішення суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Взявши до уваги як встановлені судом першої інстанції, так і встановлені під час апеляційного перегляду обставини в аспекті їх достатності для обґрунтування висновку про можливість досягнення мети покарання через застосування положень ст. 75 КК, апеляційний суд обґрунтовано зазначив про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням.

Суд апеляційної інстанції, крім іншого, врахував думку потерпілої про необхідність призначення обвинуваченому покарання у виді реального позбавлення волі та неведені нею мотиви про те, що вона потребує подальшого лікування у зв`язку зі спричиненими їй внаслідок ДТП тілесними ушкодженнями, а ОСОБА_1 припинив відшкодовувати шкоду. Проте думку потерпілої апеляційним судом ураховано в сукупності з іншими обставинами, передбаченими ст. 65 КК, і вона не мала над ними пріоритету.

Встановлені відомості про особу обвинуваченого, обставини вчинення кримінального правопорушення, тяжкість вчиненого злочину, обставини, що пом`якшують покарання, враховуючи принцип законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, не давали апеляційному суду з достатньою впевненістю вагомих підстав до переконливого висновку про можливість виправлення обвинуваченого без відбування призначеного покарання, проте свідчили про необґрунтоване застосування положень ст. 75 КК місцевим судом.

Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 26 КПК) сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, які передбачено КПК (4651-17) .

Суди у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що віднесені до їх повноважень КПК (4651-17) .

Однак, як убачається з матеріалів кримінального провадження, заперечень на апеляційні скарги або клопотань про долучення до матеріалів кримінального провадження документів, що характеризують особу ОСОБА_1, сторона захисту не подавала, отже на власний розсуд не скористалася правами, визначеними ст. 42 КПК.

За наслідками апеляційного перегляду рішення місцевого суду в межах поданих апеляційних скарг апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність такої сукупності ознак, що свідчить про наявність належних підстав до звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням та застосування положень ст. 75 КК. Наведені в оскарженому рішенні апеляційного суду мотиви колегія суддів суду касаційної інстанції вважає переконливими.

Відповідно до висновку про застосування норм права, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року (справа № 523/6472/14-к, провадження № 13-32кс18), поставлені в касаційних скаргах питання, що належать до предмета перевірки касаційного суду згідно з ч. 1 ст. 438 КПК, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій.

У касаційній скарзі засуджений вказує, що апеляційний суд у порушення вимог ст. 75 КК належним чином не врахував усіх відомостей про його особу, зокрема того, що він закінчив середню загальноосвітню школу-інтернат для дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків, працював на гірничо-збагачувальному комбінаті за фахом, з 2010 року на власному мікроавтобусі розвозив хліб, останній рік працював автомеханіком, у 1995 році мав діагноз "олігофренія в ступені легкої дебільності", взятий під нагляд у "Д" групи обліку і досі перебуває під наглядом. Також засуджений надав касаційному суду документи на підтвердження того, що він перебуває у цивільному шлюбі та має дитину.

Колегія суддів критично ставиться до твердження засудженого про необхідність врахування судом такого діагнозу, як "олігофренія в ступені легкої дебільності", оскільки на момент вчинення кримінального правопорушення та судового розгляду цього кримінального провадження в ОСОБА_1 такого діагнозу не встановлено, про що було зазначено вище.

Надаючи оцінку доводам засудженого про те, що він є дитиною-сиротою, яка залишилась без батьківського піклування, колегія суддів враховує вік засудженого, якому на момент вчинення кримінального правопорушення виповнилося 32 роки. Те, що він є батьком дитини 2013 року народження, як само по собі, так і у сукупності з іншими встановленими судом обставинами справи, не знижує суспільної небезпечності вчиненого ним злочину.

Документів з місць роботи чи проживання щодо відповідних характеристик особи засудженого, даних про сталість і якість його соціальних зав`язків стосовно можливості виправлення без відбування покарання, відомостей про те, чи бере він участь у вихованні і утриманні дитини, стороною захисту не надано як апеляційному суду, так і суду касаційної інстанції, а тому у колегії суддів відсутні обґрунтовані підстави до застосування положень ст. 75 КК, поза як відомості, на які посилається сторона захисту, не підтверджені належними процесуальним джерелами.

Обставини кримінального провадження та дані про особу засудженого, встановлені судами попередніх інстанцій, не є достатніми для обґрунтування висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання та звільнення від його відбування з випробуванням в аспекті приписів статей 50, 75 КК, і доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів не встановила істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни оскарженого судового рішення, а тому підстави для задоволення касаційних скарг прокурора і засудженого відсутні.