Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

головуючого судді: Мороз Л.Л.,

суддів: Горбатюка С.А.,

Шведа Е.Ю.,

розглянувши у порядку письмового розгляду касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02.06.2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 03.11.2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, Відділу обліку та розподілу житла виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про скасування відмови про взяття на квартирний облік та зобов'язання прийняти на квартирний облік,

ОСОБА_2 звернувся з позовом до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та Відділу обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про скасування відмови відділу обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про взяття на квартирний облік та зобов'язання відділу обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради прийняти на квартирний облік.

Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02.06.2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 03.11.2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Відповідно до частини 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно довідки про реєстрацію та склад сім'ї ОСОБА_2 зареєстрований та проживає на АДРЕСА_2 з 11.03.2013 року, також у вказаній квартирі зареєстровані два його сина та дві онуки.

26 червня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до Відділу обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради із заявою про взяття на квартирний облік за місцем проживання.

17 липня 2014 року Відділ обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради надав ОСОБА_2 відповідь в якій повідомив, що йому відмовлено у взятті на квартирний облік, як особі, що потребує поліпшення житлових умов, оскільки згідно з наданих реєстраційною службою Івано-Франківського міського управління юстиції інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.07.2017 року та 10.07.2014 року у ОСОБА_2 та повнолітніх членів його сім'ї зареєстровано у власності чотирьохкімнатну квартиру № АДРЕСА_1, житловою площею 52,8 кв. м. та двокімнатну-квартиру № АДРЕСА_2, житловою площею 29,5 кв. м.. У березні 2013 року ОСОБА_2 обміняв належну йому на праві власності чотирьохкімнатну квартиру № АДРЕСА_1. Житлова площа чотирьохкімнатної квартири повністю забезпечувала потреби ОСОБА_2 та його сім'ї на житло. Після здійсненні обміну позивач звернувся до відповідача про взяття на квартирний облік, як такого що потребує поліпшення житлових умов.

14 серпня 2014 року ОСОБА_2 відповідачем було надано відповідь про відмову у взятті на облік як особи, що потребує поліпшення житлових умов, оскільки він є особою, яка штучно погіршила свої житлові умови, а згідно х частиною 1 статті 35 Житлового кодексу громадяни, які штучно погіршили житлові умови шляхом обміну займаного приміщення, його псування або руйнування, відчуження придатного і достатнього за розміром для проживання жилого будинку (частини будинку), а також громадяни, у яких потреба в поліпшенні житлових умов виникла внаслідок вилучення жилого приміщення, використовуваного для одержання нетрудових доходів (стаття 96), не беруться на облік потребуючих поліпшення житлових умов протягом п'яти років з моменту погіршення житлових умов.

Враховуючи встановлені у цій справі фактичні обставини, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у позові.

Проте, суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що цю справу належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією (2747-15) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Приписи пункту 1 частини 1 статті 15 Цивільного процесуального кодексу України прямо встановлюють правило про захист прав, зокрема, що виникають із житлових відносин, у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Водночас, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, а тому, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 02.12.2014 року у справі № 21-530а14, яка відповідно до положень статті 244-2 КАС України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України.

Оскільки ОСОБА_2 звернувся до суду за захистом прав, що випливають з житлових правовідносин, зокрема, щодо реалізації права на першочергове отримання житла, цей спір не є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому вказана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суди дійшли помилкового висновку про те, що цей позов може бути розглянутий за правилами, встановленими КАС (2747-15) .

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Рішення у цій справі підлягають скасуванню внаслідок неправильного застосування норм процесуального закону.

Керуючись статтями 157, 222, 228, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02.06.2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 03.11.2015 року та закрити провадження у справі.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.