706/1669/17 Про умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких потерпілий помер - 22.10.2020 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Божка О.А. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Христинівського районного суду Черкаської області від 11 жовтня 2018 року й ухвалу Черкаського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017250260000524, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця смт Городище Перевальського району Луганської області, жителя АДРЕСА_1 ), такого, що відповідно до ст. 89 КК не має судимостей,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини

За вищезазначеним вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.

Строк відбування покарання ОСОБА_1 визначено обчислювати з моменту затримання, а саме з 1 листопада 2017 року та зараховано в цей строк термін перебування обвинуваченого під вартою.

Цивільний позов потерпілої ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на її користь 25 586,40 грн та 200 000 грн у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно.

Вирішено питання щодо речових доказів у цьому кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, 31 жовтня 2017 року близько 22:30, перебуваючи у дворі домоволодіння АДРЕСА_2, за місцем проживання ОСОБА_3, під час сварки із останнім, яка виникла на ґрунті неприязних відносин, діючи умисно і цілеспрямовано, наніс 3 удари ножем потерпілому в живіт, ліву половину грудної клітки та ліве вухо, внаслідок чого останнього було госпіталізовано до Христинівської центральної районної лікарні, де ІНФОРМАЦІЯ_2 він помер, згідно з висновком судово-медичної експертизи від 20 грудня 2017 року № 05-7-02/461 внаслідок проникаючих колото-різаних ран грудної клітки та передньої черевної стінки, які носять ознаки тяжких тілесних ушкоджень, що є небезпечними для життя й знаходяться в прямому причинному зв`язку з настанням смерті ОСОБА_3 .

Черкаський апеляційний суд ухвалою від 12 грудня 2019 року залишив апеляційні скарги обвинуваченого та його захисника без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.

Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вказує на те, що місцевий суд в основу обвинувального вироку поклав недопустимий доказ, а саме протокол слідчого експерименту від 1 листопада 2017 року за участі обвинуваченого, який було проведено з порушенням права на захист ОСОБА_1, без участі його захисника; безпідставно відмовив у задоволенні клопотання обвинуваченого про допит свідка ОСОБА_4, яка була очевидцем затримання ОСОБА_1 та вилучення в нього ряду речей, зокрема, одяг, в який він був одягнений під час вчинення інкримінованого злочину.

Вважає, що за обставин конфлікту між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, засуджений наніс тілесні ушкодження потерпілому захищаючись, а тому його дії слід було кваліфікувати за ст. 118 КК.

Зазначає про суворість призначеного ОСОБА_1 покарання, яке, на думку захисника, є надмірним та непропорційним.

Вважає, що апеляційний суд, залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не перевірив викладених у них доводів, не надав на ці доводи вичерпних відповідей, через що рішення цього суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції учасників судового провадження

Засуджений підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.

Прокурор заперечувала проти задоволення вказаної касаційної скарги.

Мотиви Суду

Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК.

Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку обставин суд першої інстанції обґрунтував: показаннями обвинуваченого ОСОБА_1, котрий хоча і не визнав себе винуватим у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, однак не заперечував факту нанесення ним потерпілому тілесних ушкоджень; свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо обставин, які їм були відомі, та подій, очевидцями яких вони були; даними протоколів слідчих дій, висновками судово-медичних експертиз та іншими письмовими доказами, зміст яких детально відтворено у вироку.

Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності - достатніми, місцевий суд, з чим погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину і правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 121 КК.

Суди навели переконливі доводи на обґрунтування такого висновку, тому суд касаційної інстанції визнає його правильним.

Доводи у касаційній скарзі захисника про перевищення ОСОБА_1 меж необхідної оборони є безпідставними та спростовуються матеріалами провадження.

Так, згідно з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання.

При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.

Судами попередніх інстанцій ретельно перевірялась версія сторони захисту щодо заподіяння ОСОБА_1 потерпілому умисного тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони. Проте, вона правильно визнана безпідставною, оскільки суперечить встановленим фактичним обставинам, спростовується показаннями свідків, даними протоколу огляду місця події від 1 листопада 2017 року, відповідно до яких в ході проведення огляду домоволодіння на АДРЕСА_2 будь-яких слідів боротьби та крові не зафіксовано, а такі сліди зафіксовано лише у будинку; даними висновку судово-медичної експертизи від 10 листопада 2017 року № 05-7-02/461, з яких убачається, що при проведенні дослідження трупа ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, які б могли вказувати на можливу боротьбу чи самооборону не виявлено, а також дослідженим судами першої та апеляційної інстанцій відеозапису слідчого експерименту за участю ОСОБА_1, під час якого останній не вказував про будь-яку боротьбу між ним та потерпілим, а пояснив, що прийшов до ОСОБА_3 за горілкою, потерпілий йому відмовив та відштовхнув його, в результаті чого він упав, пошкодив ліве коліно та праву руку, коли піднімався дістав із сумки ніж і наніс удари потерпілому.

Зазначені докази у своїй сукупності дали судам попередніх інстанцій підстави вважати, що у цьому конкретному випадку засуджений, завдаючи ОСОБА_7 2 удари ножем у життєво важливі органи - живіт і ліву половину грудної клітки та 1 удар в область лівого вуха, свідомо припускав настання тяжких наслідків внаслідок таких своїх дій, проте байдуже ставився до їх настання, тобто вчинив злочин з непрямим умислом.

При цьому висунута засудженим позиція захисту про те, що потерпілий застосував до нього фізичне насильство (неодноразово бив його по голові та тулбу), була спростована судами першої та апеляційної інстанцій дослідженою довідкою лікаря Христинівської центральної районної лікарні від 1 листопада 2017 року, відповідно до якої у ОСОБА_1 були виявлені тілесні ушкодження у вигляді забитої рани лівого колінного суглоба та пальців правої руки і жодних інших тілесних ушкоджень у нього виявлено не було.

З урахуванням конкретних обставин справи дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК кваліфіковані правильно.

Твердження захисника про те, що місцевий суд в основу обвинувального вироку поклав недопустимий доказ, а саме протокол слідчого експерименту від 1 листопада 2017 року за участі обвинуваченого, який було проведено з порушенням права на захист ОСОБА_1, без участі його захисника, є необґрунтованими з огляду на нижченаведене.

Як убачається із матеріалів кримінального провадження, а саме з протоколу затримання ОСОБА_1 від 1 листопада 2017 року, останньому під час затримання відповідно до вимог ч. 3 ст. 42 КПК було роз`яснено його права, зокрема і право на першу вимогу мати захисника (т. 1, а.к.п. 177).

Надалі того ж дня ОСОБА_1 власноручно була написана заява про проведення слідчого експерименту за його участі без участі захисника (т. 1, а.к.п. 178).

Під час дослідження відеозапису слідчого експерименту за участі обвинуваченого судами попередніх інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 добровільно, послідовно розповів та показав, яким чином він спричинив потерпілому тілесні ушкодження. При цьому жодних заяв чи клопотань про необхідність залучення захисника або про порушення його права на захист не заявляв. Жодних обставин, які б свідчили про тиск або примушування з боку слідчого до надання ОСОБА_1 вигідних для органу досудового розслідування показань не встановлено.

Крім того, в ході проведення вказаної слідчої дії ОСОБА_1 підтримав свою версію захисту про застосування до нього з боку потерпілого фізичного насильства (потерпілий його штовхнув), що свідчить про добровільність його показань.

На підставі вищенаведеного суди попередніх інстанцій не встановили порушень права обвинуваченого ОСОБА_1 на захист та дійшли обґрунтованого висновку про те, що протокол проведення слідчого експерименту за участі обвинуваченого є належним та допустимим доказом. З такими висновками погоджується Верховний Суд.

Доводи у касаційній скарзі сторони захисту на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про виклик та допит свідка ОСОБА_4, показання котрої мали визначальне значення для встановлення обставин події, не є слушними.

В суді першої інстанції прокурор відмовився від допиту свідка обвинувачення ОСОБА_4, оскільки не зміг забезпечити її явку в судове засідання.

У задоволенні також клопотання сторони захисту було відмовлено, що є порушенням принципу змагальності. Проте вказані порушення були усунуті апеляційним судом, який задовольнив клопотання захисника про допит цього свідка. У подальшому сторона захисту відмовилася від допиту свідка ОСОБА_8, оскільки не змогла забезпечити її явку в судове засідання.

Отже порушень вимог статей 22, 23 КПК апеляційний суд не допустив.

Крім того, апеляційний суд задовольнив клопотання захисника, допитав обвинуваченого та дослідив письмові докази, а тому вимог ч. 3 ст. 404 КПК усупереч доводам захисника апеляційним судом не порушено.

Апеляційний суд навів переконливі аргументи своїх висновків про те, що показання свідка ОСОБА_4 не мали визначального значення, оскільки вона очевидцем події не була. В її присутності ОСОБА_1 добровільно видав знаряддя злочину - ніж та свій одяг, у тому числі балонову курточку без рукавів "жилетку", яка, як зазначав обвинувачений, мала механічні ушкодження від порізу ножем, який застосував потерпілий. Проте, використовуючи різні версії захисту, ОСОБА_1 не вказував на застосування ножа з боку потерпілого.

Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, й у порядку, визначеному ст. 405 КПК, переглянув кримінальне провадження за апеляційними скаргами захисника та засудженого на вирок місцевого суду, належним чином перевірив викладені у них доводи, аналогічні доводам у касаційній скарзі захисника, та визнав їх необґрунтованими, навівши належні й докладні мотиви своїх висновків. З такими висновками погоджується і колегія суддів.

При призначенні покарання, яке ОСОБА_1 має відбувати реально, місцевий суд урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відноситься до категорії тяжких злочинів, конкретні обставини його скоєння, характер та спосіб вчиненого і посткримінальну поведінку засудженого, дані про його особу, який раніше притягався до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання, за яким характеризується посередньо, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. При цьому місцевий суд не встановив обставин, які пом`якшують або обтяжують покарання обвинуваченого.

Верховний Суд дійшов висновку, що призначене ОСОБА_1 місцевим судом покарання за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження вчинення нових злочинів та відповідає вимогам статей 50, 65 КК. Підстав вважати це покарання явно несправедливим через його суворість не вбачається.

Вирок місцевого суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження не містять посилань на порушення судами обох інстанцій при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

Вирок Христинівського районного суду Черкаської області від 11 жовтня 2018 року й ухвалу Черкаського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, акасаційну скаргу захисника Божка О.А. в інтересах засудженого - без задоволення.