Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого судді Малиніна В.В., суддів Ситникова О.Ф., Швеця В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання дій протиправними та скасування рішення, -

У серпні 2012 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25.07.2012 року № 290-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2012 року позов задоволено частково - визнано незаконним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2012 року № 290-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, просить його рішення скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2012 року.

Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження відповідно до статті 222 КАС України.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до п.5 ч.1 ст. 223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі судове рішення суду першої інстанції.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є громадянином Афганістану, за національністю афганець, за віросповіданням мусульманин.

16 січня 2010 року позивач виїхав з Афганістану та 07.03.2010 року прибув на територію України.

31 березня 2010 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в м. Києві із заявою про надання йому статусу біженця.

Наказом Управління міграційної служби в м. Києві від 21.04.2010 року № 229 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

В подальшому позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Управління міграційної служби в м. Києві про скасування рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене в повідомленні № 27 від 21.04.2010 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.07.2010 року визнано протиправним та скасовано рішення Управління міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене в повідомленні № 27 від 21.04.2010 року, зобов'язано Управління міграційної служби в м. Києві повторно розглянути питання про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відповідно до вимог чинного законодавства України.

Наказом начальника Управління міграційної служби в м. Києві від 22.07.2010 року № 449 документи позивача прийнято до оформлення для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

01 грудня 2010 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 616-10 про відмову в наданні статусу біженця.

Вдруге, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірним та скасування рішення від 01.12.2010 року № 616-10 про відмову у наданні статусу біженця.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.02.2012 року визнано неправомірним та скасовано рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 616-10 від 01.12.2010 року.

21 березня 2012 року позивач звернувся до ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на те, що він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні свого громадянського походження.

10 квітня 2012 року заступником начальника Управління у справах біженців ГУ Державної міграційної служби в м. Києві затверджено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з яким рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10 квітня 2012 року ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві видано наказ № 112 про прийняття для оформлення документів позивача для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

08 травня 2012 року згідно висновку начальника ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві рекомендовано відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Рішенням відповідача № 290-12 від 25.07.2012 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.

17 серпня 2012 року позивачем отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 68 від 16.08.2012 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи рішення про відмову в наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач не врахував усіх наведених заявником обставин. Крім того, прийняте відповідачем рішення не відповідає міжнародним принципам.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, та, відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у позивача відсутні обґрунтовані обставини для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.

Згідно ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) , Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) .

Згідно п.п.1, 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п. 13 ч. 1 цієї статті.

Відповідно до п.13 цієї ж статті особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення ст.1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до ч.2 ст. 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649 (z1146-11) , інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції позивачем, як заявником, надано інформацію та документальне підтвердження тієї обставини, що він протягом 2003-2009 років співпрацював з американськими збройними силами, що знаходилися на території Афганістану, в якості перекладача, про що ним надано копії відповідних сертифікатів та подяк, а також посвідчення особи, видане Збройними силами США (база Фенікс).

Вказані обставини є достатньо суттєвими для вирішення питання про можливість надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки навіть загальнодоступна інформація ЗМІ щодо становища в Афганістані та відносин між Збройними силами США та Талібаном дає підстави для висновку, що співпраця особи зі Збройними силами США може бути підставою для виникнення загрози її життю.

Оскільки посилання позивача на співпрацю з військовими США не є голослівними, то у випадку виникнення сумнівів у дійсності цих обставин відповідач мав можливість отримати додаткову інформацію щодо фактів співпраці позивача в якості перекладача.

У свою чергу, відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Матеріали особової справи, а також матеріали, надані суду, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Афганістані.

Згідно з матеріалами Міжнародної правозахисної організації Міжнародна Амністія, збройний конфлікт між урядом Афганістану та його іноземними союзниками з одного боку та рухом "Талібан" та іншими збройними угрупуваннями з іншої призвів до чисельних жертв серед мирного населення, чим спонукав Amnesty International повторно звернутися до Міжнародного кримінального суду із закликом розслідувати військові злочини і злочини проти людяності.

За даними Місії ООН зі сприяння Афганістану (МООНСА), "Талібан" та інші збройні угрупування несуть відповідальність за 77 % вбивств мирного населення.

Представники руху "Талібан" здійснювали напади на посольство США, штаб-квартиру НАТО та інші важливі об'єкти Кабулу.

Судом встановлено та не спростовано відповідачем, що під час проведення співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомляв про обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою переслідувань в разі його повернення до Афганістану.

Позивач зазначав про те, що в Афганістані відбуваються переслідування таких осіб як він з боку талібів на політичному підґрунті. Зокрема вказував на те, що на його адресу надходили погрози фізичної розправи в зв'язку з тим, що він співпрацював з американськими військовими у якості перекладача та брав участь у допитах талібів.

Згідно із ч.3 ст.10 Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Частиною 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, коли відповідач належним чином не перевірив доводів позивача щодо подій у Афганістані, та того, що саме відповідач не звертався з запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно особи та ситуації в країні перебування, не вимагав від Управління міграційної служби в м. Києві додаткову інформацію про позивача, при цьому зазначивши у висновку про відсутність підстав для надання статусу біженця, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 226, 230, 231 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1, - задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання дій протиправними та скасування рішення - скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2012 року.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.