754/5884/19 Про таємне викрадення чужого майна, скоєне у торгівельній залі магазина - 05.12.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 02 травня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за

№ 12019100030001495, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки та жительки АДРЕСА_1 ), раніше не судимої,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Деснянського районного суду м. Києва від

02 травня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. На підставі ст. 105 КК УкраїниОСОБА_1 звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі, застосовано до неї примусові заходи виховного характеру у виді застереження.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватою у тому, що вона 01 березня 2019 року приблизно о 16:00, перебуваючи у приміщенні торгового залу магазину "Sinsay" на вул. Лаврухіна, 4 у м. Києві, намагалась таємно викрасти майно, яке належить ДП "ЛПП" АТ "ЛПП", а саме: штани і светр загальною вартістю 683, 40 грн. Вказані речі ОСОБА_1 взяла з полиць магазину, одягла на себе, пройшла через зону кас, не розрахувавшись, і таким чином виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі, оскільки за межами каси вона була затримана працівниками магазину.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року вирок районного суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженої у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, порушує питання про зміну оскаржуваних судових рішень щодо ОСОБА_1 і просить виключити з вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду вказівку на призначення ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України покарання у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. Вважати ОСОБА_1 звільненою від покарання на підставі ст. 105 КК України із застосуванням до неї примусових заходів виховного характеру у виді застереження.

В обґрунтування своїх вимог прокурор зазначає, що внаслідок неправильного тлумачення кримінального закону місцевий суд безпідставно призначив ОСОБА_1 покарання, оскільки заходи примусу до неповнолітніх, які звільняються від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі положень ст. 105 КК України не застосовуються.

На зазначені порушення апеляційний суд уваги не звернув та залишив рішення місцевого суду без змін.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу не надходило.

У судовому засіданні прокурор, ОСОБА_1, її захисник Швирков О.С. та її законний представник ОСОБА_2 підтримали подану касаційну скаргу прокурора.

Заслухавши суддю-доповідача, думку прокурора, Сіваченко М.І., її захисника Швиркова О.С. та її законного представника ОСОБА_2, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що скарга прокурора підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального

й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.

Як установлено частинами 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Висновки суду про винуватість ОСОБА_1 та кваліфікація її дій у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в касаційній скарзі прокурора не оспорюються, судовий розгляд кримінального провадження проведено у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.

Доводи касаційної скарги прокурора про те, що внаслідок неправильного тлумачення кримінального закону місцевий суд безпідставно призначив ОСОБА_1 покарання, оскільки заходи примусу до неповнолітніх, які звільняються від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі положень ст. 105 КК України не застосовуються є обґрунтованими.

Положення ч. 1 ст. 497 КПК України кореспондуються з ч. 1 ст. 97 КК України, у зв`язку з чим посилання на зазначену норму процесуального закону під час прийняття рішення про звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України) є таким, що не відповідає нормам процесуального закону. Суд у таких випадках при прийнятті рішення керується тільки ст. 105 КК України.

Згідно із ч.1 ст. 105 КК України суд управі звільнити неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру за наявності сукупності таких умов:

а) неповнолітній вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, незалежно від того чи скоєний цей злочин вперше, був він умисним чи необережним;

б) неповнолітній щиро розкаявся;

в) поведінка неповнолітнього після скоєння злочину була бездоганною. Під бездоганною поведінкою слід розуміти таку поведінку особи в сім`ї, побуті, трудовому чи навчальному колективі, коли вона свідомо й добровільно дотримується загальноприйнятих правил людського співжиття;

г) на момент постановлення вироку неповнолітній не потребує застосування покарання. У разі встановлення трьох попередніх умов на момент постановлення вироку суд управі вважати неповнолітнього таким, що не потребує застосування покарання.

При цьому, необхідно зважати, що під час постановлення вироку щодо неповнолітньої особи суд повинен суворо дотримуватися загальних засад кримінального провадження до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність та ухвалювати рішення щодо неповнолітнього, керуючись принципом найкращих інтересів дитини, встановленим в ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, відповідно до положень глави 29 КПК (4651-17) України і розділу XI Загальної частини КК України (2341-14) .

Проте зазначених вимог закону суд першої та апеляційної інстанцій в повній мірі не дотрималися, про що свідчить нижченаведене.

Як вбачається з рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2

ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. На підставі ст. 105 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі, застосовано до неї примусові заходи виховного характеру у виді застереження. При цьому, суд керувався положеннями ст. 105 КК України, проте допустив неправильне тлумачення вказаної вище норми закону, яке суперечить її точному змісту.

Так, поза увагою суду першої інстанції, а в подальшому і апеляційного суду залишилось те, що нормою ч. 1 ст. 105 КК України передбачена можливість звільнення неповнолітнього від покарання. При цьому слід зазначити, що системний аналіз вжитих у кримінальному законі формулювань "звільнення від покарання (ч. ч. 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), "звільнення від відбування покарання" ( ст. ст. 75, 79, 104 КК України), "звільнення від призначеного покарання" (ст. 78 КК України) дає підстави зробити висновок, що під звільненням від покарання із застосуванням інших заходів примусу слід розуміти звільнення не від конкретного покарання, визначеного в санкції статті чи призначеного судом, а від його призначення як виду примусових заходів в цілому. Таким чином, суд, приймаючи рішення про звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням заходів виховного характеру відповідно до ч. 2

ст. 373 КПК України, постановляє вирок, яким визначає обвинуваченого винуватим у вчиненому злочині, керуючись ст. 105 КК України звільняє його від покарання без визначення його виду і розміру та застосовує примусові заходи виховного характеру.

Враховуючи наведене вище, судом першої та апеляційної інстанцій були неправильно витлумачені положення ч. 1 ст. 105 КК України, що суперечить їх точному змісту та відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 413 КПК України, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК України, є підставою для зміни судових рішень.

Таким чином, вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання підлягають зміні з виключенням із судових рішень вказівки на призначення ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 15,

ч. 1 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, Суд

постановив:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити.

Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 02 травня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року щодо ОСОБА_1 змінити в частині призначеного покарання.

Виключити із судових рішень вказівку на призначене ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 102 КК України у виді позбавлення волі строком на 6 місяців.

Вважати ОСОБА_1 звільненою від покарання за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України на підставі ст. 105 КК України із застосуванням до неї примусових заходів виховного характеру у виді застереження.