748/3070/15-к Про незаконне придбання з метою збуту психотропної речовини, та її подальший збут з метою збагачення - 06.11.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 лютого 2016 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 22 квітня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015270000000254, за обвинуваченням

ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 лютого 2016 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ) у зв`язку з недоведенням вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень.

Згідно з висунутим обвинуваченням ОСОБА_1 у невстановлені досудовим розслідуванням час та місці незаконно придбав психотропну речовину - амфетамін масою (основи) 0,05190 г, який 17 липня 2015 року, зберігаючи при собі, переніс до ділянки місцевості на узбіччі біля повороту з автомобільної дороги № Е 95 до с. Кошівка Чернігівського району Чернігівської області та цього ж дня о 22 годині 45 хвилин незаконно збув ОСОБА_2 за 150 грн.

Крім цього, продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_1 повторно у не встановлені досудовим розслідуванням час та місці незаконно придбав психотропну речовину - амфетамін масою (основи) 0,01433 г, який 12 серпня 2015 року, зберігаючи при собі, переніс до станції технічного обслуговування автомобілів на АДРЕСА_2 та цього ж дня о 18 годині 42 хвилини незаконно збув ОСОБА_2 за 300 грн.

Вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 20 липня 2017 року задоволено апеляційну скаргу прокурора, вирок районного суду скасовано та постановлено новий, яким ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 1 ст. 307 КК - на строк 4 роки, за ч. 2 ст. 307 КК - на строк 6 років з конфіскацією майна.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна.

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду постановою від 12 квітня 2018 року вказаний вирок щодо ОСОБА_1 скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 22 квітня 2019 року вирок районного суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала, а також короткий зміст поданих заперечень

У касаційній скарзі прокурор, вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить судові рішення щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вважає, що районний суд необґрунтовано визнав ряд доказів недопустимими, пославшись на невідкриття на стадії досудового розслідування стороною обвинувачення матеріалів, які були підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД).

Крім того, зазначає, що ні ОСОБА_1, ні його захисник на стадії досудового розслідування та судового розгляду в суді першої інстанції, знаючи з протоколів про результати проведення НСРД про існування таких ухвал слідчого судді та постанов прокурора, не клопотали про відкриття їм документів щодо підстав проведення НСРД.

Разом із тим прокурор не погоджується з висновком суду про те, що у постановах про проведення НСРД відсутнє обґрунтування вчинення ОСОБА_1 тяжкого злочину або готування до вчинення тяжкого злочину.

На думку прокурора, суди першої та апеляційної інстанцій порушили вимоги статей 86, 87, 370, 372, 374 КПК, згідно з якими суд зобов`язаний мотивувати постановлені рішення, а саме обґрунтувати свої висновки у кримінальному провадженні, аргументуючи свою позицію та переконливо довести, чому одні докази покладені в основу вироку, а інші - відкинуті або не враховані.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор у судовому засіданні частково підтримала вимоги касаційної скарги, зазначивши про необхідність скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Іншим учасникам судового провадженнябуло належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно зі ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Положення ст. 17 КПК регламентують, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Крім того, ст. 62 Конституції України закріплено принцип, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Статтею 86 КПК визначено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

А згідно зі ст. 85 КПК належними також є докази, які прямо чи непрямо підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до ст. 92 КПК на сторону обвинувачення покладається обов`язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов`язок доказування належності та допустимості поданих доказів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі "Капо проти Бельгії" від 13 січня 2005 року зауважив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і вимагає воно, крім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.

Крім того, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази. При оцінці доказів суд має керуватися критерієм доведеності винуватості особи "поза будь-яким розумним сумнівом" і така "доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою" (див. рішення у справах "Тейксейра де Кастро проти Португалії" від 9 червня 1998 року, "Нечипорук і Йонкало проти України" від 21 квітня 2011 року та "Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії" від 6 грудня 1998 року).

Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

При здійсненні судового провадження щодо ОСОБА_1 судами першої та апеляційної інстанцій указаних вимог кримінального процесуального закону було дотримано.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції дослідив зібрані у ньому докази в їх сукупності, перевірив доводи сторони обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК (4651-17) умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків, та обґрунтовано виправдав ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК визнавши недоведеним, що кримінальні правопорушення вчинив обвинувачений.

Мотивуючи рішення, суд зазначив, що досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні здійснено з істотним порушенням вимог КПК (4651-17) , унаслідок чого ряд доказів не можуть визнаватися допустимими.

Як убачається з матеріалів провадження і це встановив суд апеляційної інстанції, після завершення досудового розслідування прокурором або слідчим у порядку ст. 290 КПК стороні захисту не було відкрито постанови прокурора та ухвали слідчого судді про проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

А згідно з ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України та Великою Палатою Верховного Суду були сформульовані висновки щодо застосування норм права, передбачених ст. 290 КПК.

Зокрема, у п. 13 постанови Верховного Суду України від 16 березня 2017 року в провадженні № 5-364кс16 зазначено, що "невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази".

Крім того, Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі 640/6847/15-к (провадження № 13-43кс19) уточнила висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у провадженні № 13-37кс18, акцентувавши увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до ст. 290 КПК.

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК.

У разі, коли відповідні процесуальні документи були отримані стороною обвинувачення після передачі обвинувального акта до суду, то вона зобов`язана здійснити їх відкриття згідно з ч. 11 ст. 290 КПК.

Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (в тому числі ухвала слідчого судді) були надані суду під час судового розгляду і стороні захисту у змагальному процесі була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи щодо допустимості відомостей, отриманих у результаті НСРД, в сукупності із оцінкою правової підстави для проведення НСРД, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

Якщо сторона обвинувачення вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак вони не були розсекречені до моменту передачі справи у суд з причин, що не залежали від волі або процесуальної поведінки прокурора, то в такому разі порушень вимог ст. 290 КПК з боку сторони обвинувачення немає. Суд має оцінити докази, отримані в результаті НСРД в комплексі із розсекреченими процесуальними документами, які стали підставою для їх проведення, та не повинен автоматично визнавати такі докази недопустимими.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні, та зазначила, що відповідно до ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК (4651-17) порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні ч. 2 ст. 99 КПК, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб.

Та встановлено, що процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (в тому числі і відповідна ухвала слідчого судді) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи у суді першої інстанції з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.

З матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 вбачається, що суд першої інстанції, аналізуючи та оцінюючи постанови про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину від 02 та 22 липня 2015 року (які були розсекречені після неодноразового роз`яснення стороні обвинувачення вимог ч. 2 ст. 92 КПК та надані під час судового розгляду в районному суді 15 лютого 2016 року) в сукупності з іншими доказами, встановив, з чим погоджується і суд касаційної інстанції, що у вказаних постановах відсутні відомості про конкретних осіб, які будуть проводити НСРД, а є вказівка щодо доручення проведення оперативної закупки особі, яка буде підібрана ВБНОН УМВС України в Чернігівській області, що не відповідає вимогам п. 5 ч. 1 ст. 251 КПК.

Разом із тим, суд першої інстанції встановив, що матеріали кримінального провадження не містять даних про правові підстави для проведення слідчих дій працівниками оперативного підрозділу, а саме: оперуповноваженим сектора ВБНОН УМВС України в Чернігівській області Прядко О. А.

Що стосується ухвал слідчого судді Апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року № 908 та 909 про дозвіл на проведення НСРД, передбачених статями 260, 263 КПК, то суд касаційної інстанції зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, вказані ухвали слідчого судді сторона обвинувачення надала в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції та їм було відмовлено в його задоволенні або якщо про ці докази стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується (ч. 3 ст. 404 КПК). Якщо у процесі такого дослідження постанов, ухвал та клопотань буде встановлено порушення вимог ст. 290 КПК, то відомості, наведені у відкритих процесуальних документах, не є допустимими доказами.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що на момент відкриття матеріалів досудового розслідування, ухвал слідчого судді, які стали процесуальною підставою проведення НСРД, не було долучено до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту відповідно до вимог ст. 290 КПК. Крім того, вони не були надані та відкриті стороні захисту і під час судового розгляду.

Той факт, що зазначені ухвали сторона обвинувачення надала до суду апеляційної інстанції, не може свідчити про дотримання вимог ст. 290 КПК. Надання стороною обвинувачення в суді апеляційної інстанції матеріалів, до яких не було надано доступу стороні захисту, і долучення їх як доказів на цій стадії порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування, що не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні.

У матеріалах кримінального провадження немає документів, які би свідчили про те, що сторона обвинувачення у цій справі вживала яких-небудь заходів для розсекречення ухвал слідчого судді, що стали підставою для проведення НСРД. Ні клопотання прокурора про розсекречення відповідних ухвал, ні відмови комісії з конкретних причин про таке розсекречення матеріали справи не містять.

Колегія суддів, зважаючи на висновки Великої Палати Верховного Суду та встановлені обставини у кримінальному провадженні, вважає, що судами правильно встановлено недотримання вимог ст. 290 КПК органом досудового розслідування, що і стало підставою для визнання недопустимими доказів у кримінальному провадженні.

Крім того, дослідивши практику ЄСПЛ та матеріали кримінального провадження, колегія суддів також вважає правильними висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності в діях працівників правоохоронного органу, які проводили оперативні заходи, ознаки провокації.

Так, за змістом статей 246, 271 КПК НСРД можуть проводитись, якщо наявні достатні підстави вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин, а також якщо відомості про злочини та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. При цьому згідно з ч. 3 ст. 271 КПК під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні.

Вказане також узгоджується з практикою ЄСПЛ, зокрема, у справах "Баннікова проти Російської Федерації" від 04 листопада 2010 року, "Вєсєлов та інші проти Російської Федерації" від 02 жовтня 2010 року, "Матановіч проти Хорватії" від 04 квітня 2017 року, "Раманаускас проти Литви" від 20 лютого 2018 року.

У своїх рішеннях ЄСПЛ розробив критерії для того, щоб відрізняти провокування вчинення злочину, яке суперечить ст. 6 Конвенції від дозволеної поведінки під час законних таємних методів у кримінальних розслідуваннях. Зокрема, у випадку визнання заяви про підбурювання такою, що не є явно необґрунтованою, для визнання доказів допустимими суду належить з`ясувати, чи було слідство "по суті пасивним", чи був би злочин вчинений без втручання влади, чи мало місце з боку влади спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; вагомість причин проведення оперативної закупки, чи були у правоохоронних органів об`єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою. При цьому тягар доведення того, що підбурення не було, покладається на сторону обвинувачення.

Як убачається з матеріалів справи, під час судового розгляду сторона захисту заперечувала вчинення ОСОБА_1 інкримінованих йому злочинів, вказуючи, в тому числі, на провокацію з боку органів досудового розслідування під час оперативних закупок.

Обґрунтовуючи рішення про наявність провокації вчинення злочинів, суд першої інстанції встановив, що оперативних закупок було дві, при цьому результати першої не були реалізовані у виді самостійного обвинувачення, що відповідно до практики ЄСПЛ є неприпустимим.

Разом із тим суд першої інстанції встановив, що у провадженні слідчого СВ Чернігівського РВ Коломійця Д. В. перебували матеріали кримінального провадження стосовно ОСОБА_3 (який, як легендована особа, зазначений на прізвище ОСОБА_2 ), за ч. 3 ст. 185 КК, відомості прощо внесені 01 квітня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань, та 26 червня 2015 року складений обвинувальний акт, за підписом слідчого Коломійця Д. В. Разом із тим постановою від 12 червня 2015 року визначено групу слідчих у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015270000000254 від 12 червня 2015 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, до якої, зокрема, увійшов слідчий Коломієць Д. В.

Таким чином, Коломієць Д. В., будучи слідчим та здійснюючи досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3, одночасно був слідчим у складі групи з досудового розслідування у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 .

Також суд взяв до уваги, що особа, яка брала участь у проведенні оперативних закупок у ОСОБА_1, була безпосередньо знайома з ним, а отже застосування заходів безпеки щодо неї є безпідставним, а наданий із цього приводу доказ (повідомлення про застосування заходів безпеки) є недопустимим, оскільки не передбачений кримінальним процесуальним законом та не містить підстав для прийняття такого рішення.

Крім того, у судовому засіданні районного суду було допитано ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), який повідомив, що має неприязні відносини із ОСОБА_1, а отже, його показання суди взагалі не можуть брати до уваги, оскільки у легендованої особи ОСОБА_2 є підстави обмовляти ОСОБА_1 .

Враховуючи вищезазначене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про активну участь правоохоронних органів у проведенні оперативних закупок із залученням особи, стосовно якої проводиться розслідування кримінального провадження органом досудового розслідування (при цьому слідчий Коломієць Д. В. брав участь одночасно в здійсненні досудового розслідування двох кримінальних проваджень). З таким висновком про сумнівність проведення оперативних закупок погоджується і суд касаційної інстанції.

З підстав сумнівності законності проведених оперативних закупок судом першої інстанції обґрунтовано відкинуті, як недопустимі, докази, що фіксували слідчі та інші процесуальні дії, пов`язані з проведенням таких оперативних закупок, а також висновки експерта щодо вилученої речовини.

Разом із тим під час судового розгляду, незважаючи на наявність обов`язку доказування, жодних доказів на спростування доводів сторони захисту щодо провокації злочину прокурором не надано та взагалі у касаційній скарзі сторони обвинувачення відсутні доводи про передчасність чи необґрунтованість зазначених висновків.

Крім того, з метою перевірки доводу прокурора про те, що факти домовленості з ОСОБА_1 про купівлю наркотичного засобу та передачі грошей повністю підтверджено наявними в матеріалах кримінального провадження відеозаписами, суд апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду кримінального провадження за клопотанням прокурора переглянув відеозапис на оптичному диску DVD-R інв. № 361т від 17 липня 2015 року. Суд вказав, що з цього відеозапису не можна дійти однозначного висновку, що ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 гроші для придбання наркотичного засобу та надалі ОСОБА_1 зустрівся з ним, щоб передати наркотичний засіб. Також з переглянутого відеозапису вбачається, що в автомобілі, у який сів ОСОБА_1, на сидінні вже лежав якийсь невеликий пакунок.

Також суд апеляційної інстанції вказав на те, що з прослуханих телефонних розмов ОСОБА_1, збережених на диску DVD-R інв. № 359т, неможливо достовірно встановити, що ОСОБА_1 займається збутом наркотичних засобів, а з переглянутого відеозапису, що зберігається на оптичному диску DVD-R інв. № 362т, достовірно не можна встановити факту домовленості про купівлю наркотичного засобу, передачі грошей. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що цього ж дня під час затримання працівниками міліції ОСОБА_1 у останього не виявлено грошей, які нібито йому передав ОСОБА_2 .

За таких обставин колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій на підставі об`єктивної оцінки кожного наданого стороною обвинувачення доказу з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку зробили обґрунтований висновок про недоведення вчинення ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК, та необхідність виправдання останнього.

Доводи прокурора, аналогічні наведеним у касаційній скарзі, у тому числі, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, розглядаючи апеляційну скаргу прокурора на вирок суду першої інстанції, проаналізував їх, дав на них вичерпні відповіді, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які визнав її необґрунтованою.

Таким чином, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що доводи касаційної скарги прокурора, є необґрунтованими, зводяться по суті до переоцінки доказів у кримінальному провадженні, котрим дана оцінка в їх сукупності за внутрішнім переконанням суду. Судові рішення належним чином вмотивовані та відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би тягли за собою скасування судових рішень, суд касаційної інстанції не вбачає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

Вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29 лютого 2016 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 22 квітня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, - без задоволення.