755/19014/17 Про таємне викрадення чужого майна - 31.10.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Афендулової М.Г. на вирок Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року у кримінальному провадженні № 12014100040015470 за обвинуваченням

ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Зугдіді, Грузія, жителя АДРЕСА_1 ), раніше судимого, останнього разу за вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 січня 2017 року за ч. 2 ст. 185, ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 8 місяців, звільненого по відбуттю покарання,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК України.

Вироком Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року вирок місцевого суду скасовано в частині звільнення обвинуваченого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України. Постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 10 листопада 2014 року приблизно о 15:20 год. разом з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, на вул. Р.Окіпної в м. Києві з автомобіля "ГАЗ", що належить ОСОБА_3, повторно, таємно викрав сумку з особистими речами потерпілого на загальну суму 1 161 грн.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник просить скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що призначене засудженому покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину, безпосередньої ролі ОСОБА_1 у вчиненому, даним про його особу внаслідок суворості, апеляційний суд безпідставно дійшов висновку про відсутність у винного щирого каяття.

У доповненні до касаційної скарги захисник просить скасувати вирок місцевого суду, змінити вирок апеляційного суду та призначити засудженому покарання за ч. 2 ст. 185 КК України у виді 6 місяців арешту.

Позиції інших учасників судового провадження

Захисник у суді касаційної інстанції підтримала скаргу з доповненням, просила її задовольнити, змінити вирок апеляційного суду та пом`якшити призначене засудженому покарання.

Прокурор у судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги.

Мотиви суду

Згідно ст. 433 КПК Українисуд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 та кваліфікація його дій у касаційному порядку не оскаржуються. При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.

Положеннями статті 50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у ст. 65 КК Українизагальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Згідно із ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК України, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння.

Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК Українидається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого, у контексті ст. 414 КПК України, розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Положеннями ст. 75 КК України передбачено, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема, у справі "Довженко проти України"), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів з огляду на відповідність таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.

Звільняючи ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, місцевий суд належним чином не вмотивував, які саме обставини справи та дані про особу винного дають підстави для висновку про можливість його виправлення та перевиховання без ізоляції від суспільства.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, постановляючи свій вирок та призначаючи ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, суд апеляційної інстанції зазначив, що підставою для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням стала відсутність обставин, що обтяжують покарання, та наявність обставини, яка пом`якшує покарання, - щире каяття, тобто, ті самі обставини, які були враховані місцевим судом при визначенні йому виду та розміру покарання. Інших обставин суд першої інстанції не навів.

При цьому апеляційний суд, дотримуючись вимог кримінального закону, врахував усі обставини справи, в тому числі й ступінь тяжкості вчиненого злочину, конкретні обставини скоєного, дані про особу засудженого, який раніше неодноразово судимий, у тому числі за вчинення умисних корисливих злочинів, покарання за які відбував реально, на момент вчинення кримінального правопорушення мав ряд незнятих і непогашених судимостей, після вчинення даного злочину знову вчинив умисні корисливі злочини, що свідчить про його підвищену суспільну небезпечність та небажання стати на шлях виправлення. Також апеляційний суд вірно зазначив про відсутність в діях ОСОБА_1 щирого каяття.

Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації.

Більше того, факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження. Однак, у матеріалах справи відсутні дані, які б підтверджували щирий жаль з приводу скоєного та осуд своєї поведінки засудженим, те, що він намагався виправити наслідки вчиненого та виявляв готовність нести покарання, більше того, засуджений ОСОБА_1 не зробив для себе належних висновків та продовжував вчиняти злочини, що суперечить твердженню захисника про наявність щирого каяття.

Таким чином, взявши до уваги усі зазначені обставини, в тому числі й ті, на які посилається захисник у касаційній скарзі, а також дані про особу винного, відношення до скоєного, суд касаційної інстанції погоджується з рішенням апеляційного суду про можливість виправлення засудженого та його перевиховання лише в умовах ізоляції від суспільства. Призначене ОСОБА_1 покарання, наближене до мінімального, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 185 КК України, відповідає загальним засадам призначення покарання. З врахуванням наведеного, відсутні підстави для зміни вироку апеляційного суду та пом`якшення призначеного засудженому покарання.

Касаційний суд вважає, що призначене ОСОБА_1 покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню винного та попередженню вчинення ним нових злочинів, а також не буде становити "особистий надмірний тягар для особи", адже відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 420, 374 КПК України і підстав вважати його невмотивованим, колегія суддів не вбачає.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судове рішення без зміни.

З цих підстав суд ухвалив:

Вирок Київського апеляційного суду від 21 лютого 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника Афендулової М.Г. - без задоволення.