156/98/18 Про замах на умисне вбивство - 25.07.2019 Прийняття

Улибіна-Вельгуса В.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Нововолинського міського суду Волинської області від 18 квітня 2018 року та вирок Апеляційного суду Волинської області від 24 липня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017030080000436, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, громадянина України, раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини

За вироком Нововолинського міського суду Волинської області від 18 квітня

2018 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років.

Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 01 грудня 2017 року, приблизно о 22:30, будучи у стані алкогольного сп`яніння, перебуваючи у квартирі на АДРЕСА_2, на ґрунті особистих неприязних відносин з потерпілим ОСОБА_2, з метою умисного вбивства, завдав останньому декілька ударів сокирою в ділянку голови, а після того, як робоча частина сокири відламалась від дерев`яної рукоятки, продовжив наносити удари рукояткою та ногами по тулубу потерпілого. ОСОБА_2 почав чинити опір діям ОСОБА_1 та кликати на допомогу. Внаслідок цього, потерпілому ОСОБА_2 були спричинені тілесні ушкодження, що відносяться до категорії легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. ОСОБА_1 з причин, що не залежали від його волі, усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця не вчинив, оскільки смерть ОСОБА_2 не настала завдяки його фізичному опору та втраті травмуючих функцій сокири внаслідок відламу її робочої частини.

Вироком Апеляційного суду Волинської області від 24 липня 2018 року рішення місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання скасовано. Ухвалено свій вирок, яким ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років. На підставі ст. ст. 20, 93, 94 КК України ухвалено застосувати до ОСОБА_1 примусові заходи медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку за місцем відбування покарання.

У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Указує на те, що суд першої інстанції не вірно встановив спрямованість умислу засудженого, що призвело до помилкової кваліфікації дій ОСОБА_1 як замах на інкримінований йому злочин, а не заподіяння легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Також зазначає, що покарання засудженому має бути призначено з урахуванням його психічного стану як пом`якшуючої покарання обставини. При цьому вказує на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, а також убачає необхідність у застосуванні частини 1 статті 17 КК України, оскільки засуджений добровільно відмовився від продовження заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Стверджує, що вирок суду не відповідає вимогам ст. 374 КПК України, оскільки суд не дав належної оцінки доказам, а вирок апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 370, 420 КПК України,тому що апеляційний суд не дослідив повторно обставин справи, не дав вичерпних відповідей на доводи, наведені в апеляційній скарзі захисника, і, залишаючи її

без задоволення, не зазначив конкретних підстав, на яких її визнано необґрунтованою.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченні на касаційну скаргу захисника представник потерпілої ОСОБА_3 - адвокат Колєсов М.Г. просить залишити її без задоволення як безпідставну.

В судовому засіданні засуджений та його захисник підтримали подану касаційну скаргу, а прокурор заперечував проти її задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, думку засудженого, його захисника та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга захисника підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як установлено в частинах 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність підстав, зазначених у ч. 1 даної статті суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

Зі змісту касаційної скарги захисника вбачається, що він, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 409 та 410 КПК України, просить доказам у справі дати іншу оцінку, ніж та, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Проте в результаті перевірки матеріалів провадження було встановлено, що висновки суду про винність засудженого у вчиненні злочину за обставин, установлених судом і викладених у вироку, ґрунтуються на зібраних органами досудового розслідування та досліджених у судовому засіданні доказах, які отримали належну оцінку.

Із матеріалів кримінального провадження не вбачається порушень вимог кримінального процесуального закону при здобутті доказів, а стороною захисту не спростовано таких доказів.

Вирок суду відповідає вимогам ст. 374 КПК України, є законним та вмотивованим.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, у своїй касаційній скарзі захисник не оспорює таких обставин, як наявність конфлікту між засудженим і потерпілим на ґрунті особистих неприязних відносин, завдання тілесних ушкоджень потерпілому установленим предметом злочину, спричинення тілесних ушкоджень потерпілому та їх кількість і локалізацію.

Натомість висновки суду першої інстанції, з якими погодився й апеляційний суд, про винність ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрунтуються на показаннях: засудженого ОСОБА_1, потерпілої

ОСОБА_3, свідка ОСОБА_4, протоколах: огляду місця події від

02 грудня 2017 року з фототаблицями, проведення слідчого експерименту від

02 грудня 2017 року, висновках експерта: № 230 від 07 грудня 2017 року, № 225 від 29 грудня 2017 року, № 8 від 18 січня 2018 року, висновку судово-психіатричного експерта № 303 від 13 грудня 2017 року, яким підтверджується, що

ОСОБА_1 є обмежено осудним і в період скоєння інкримінованого йому злочину виявляв ознаки легкої розумової відсталості з вираженими поведінковими розладами психоподібного типу та алкогольного обтяження, через що повною мірою не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. Останній страждає на легку розумову відсталість з вираженими поведінковими розладами психопатоподібного типу та потребує застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку за місцем відбування покарання.

Крім цього, винуватість засудженого підтверджується дослідженими в судовому засіданні іншими письмовими доказами, яким судом першої інстанції надано належну оцінку.

Доводи, викладені захисником у касаційній скарзі, про неправильне встановлення судами спрямованості умислу ОСОБА_1, яке призвело до помилкової кваліфікації його діянь як замаху на інкримінований йому злочин, не ґрунтуються на матеріалах провадження, є безпідставними та спростовуються матеріалами провадження.

Так, замахом закон визнає діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Мета досягнення суспільно небезпечного результату - конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, в тому числі й замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо їх було включено в мету його діяння, і досягнення такої мети було б неможливе без зазначених наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла і вчинити замах на їх досягнення. На цих позиціях стоїть і судова практика.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 2 ст. 24 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) дій (бездіяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Розмежовуючи поняття "замах на вбивство" та "умисне заподіяння тілесного ушкодження", необхідно з`ясувати зміст і спрямованість умислу винуватого, тобто вирішити питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяла винувата особа. Для цього необхідно враховувати сукупність усіх обставин вчиненого діяння, і врахуванню підлягає не лише поведінка винуватого до, під час та після скоєння злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, кількість, характер і локалізація поранень (поранення життєво важливих органів), заподіяних потерпілому, а й спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину, причини припинення злочинних дій.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією та становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, за наявності цілі досягнення суспільно - небезпечного результату.

Про наявність прямого умислу можуть свідчити конкретні діяння винної особи, які завідомо для нього мали потягти за собою смерть потерпілого і не призвели до бажаного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі. Тобто злочинна діяльність при закінченому замаху характеризується тим, що об`єктивно вона є закінченою та суб`єктивно реалізованою - особа зробила все необхідне, щоб досягти мети і вчинила всі дії для досягнення злочинного результату.

Суд першої інстанції при оцінці діянь засудженого (з`ясуванні змісту і спрямованості умислу) правильно врахував характер, рішучість і динамічність дій, вчинених засудженим, їх раптовість для потерпілого, поведінку до, під час і після скоєння злочину, обране знаряддя вчинення злочину - сокиру, локалізацію поранення (життєво важливий орган - голова), механізм його заподіяння, причини припинення злочинних дій (із показань самого засудженого вбачається, що після нанесень потерпілому сокирою декількох ударів по голові, руків`я сокири зламалось і металева її частина впала, проте засуджений продовжував бити потерпілого по голові дерев`яною частиною сокири. Однак зламана сокира, опір потерпілого та те, що останній почав кликати на допомогу зупинили злочинні дії засудженого),- усе це в сукупності свідчить про те, що ОСОБА_1 мав прямий умисел на позбавлення життя потерпілого. Діяння, до якого вдався засуджений, не дають підстав вважати, що він мав намір завдати потерпілому ОСОБА_2 будь-яких тілесних ушкоджень, для нього вони були завідомо такими, що приведуть до смерті особи, і не призвели до такого наслідку лише в силу обставин, які не залежали від волі ОСОБА_1, оскільки знаряддя злочину зламалося, а потерпілий чинив опір та кликав на допомогу.

Посилання захисника, на те, що засуджений побачивши на своїх руках та одязі кров, злякавшись припинив наносити удари, хоча мав можливість продовжувати наносити удари за допомогою наявного у його кишені ножа, вийшов на вулицю де зупинив автомобіль і попросив викликати швидку медичну допомогу і не перешкоджав своєму затриманню, що, на думку захисника свідчило про відсутність у нього прямого умислу на вбивство, є безпідставним і не впливає на правову оцінку його дій.

Разом із цим, те, що засуджений побачивши на своїх руках та одязі кров, злякавшись припинив наносити удари потерпілому не утворюють добровільної відмови від злочину, оскільки саме зламана сокира, опір ОСОБА_2 та те, що потерпілий почав кликати на допомогу зупинили злочинні дії засудженого.

У зв`язку з цим колегія суддів не може встановити спроможність доводів захисника щодо застосування статті 17 КК України за наведених обставин.

Отже, суд першої інстанції ретельно перевірив версію захисту про те, що ОСОБА_1 не мав умислу на вбивство особи. Проте суд правильно визнав її безпідставною, оскільки така версія суперечить установленим фактичним обставинам, спростовується доказами у кримінальному провадженні, які у своїй сукупності дають підстави вважати, що у цьому конкретному випадку засуджений діяв із прямим умислом на вбивство потерпілого ОСОБА_2 .

З огляду на вказану сукупність доказів у кримінальному провадженні колегія суддів вважає, що у кримінальному провадженні встановлено всі обставини вчинення кримінального правопорушення відповідно до вимог ст. 91 КПК України й оцінено за правилами ст. 94 КПК України для беззаперечного висновку про доведеність винуватості засудженого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України.

Даних про неправильне застосування кримінального закону не встановлено.

Крім того, аналогічні за змістом доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, щодо невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який визнав їх неспроможними, навівши мотиви спростування з такими висновками апеляційного суду погоджується і колегія суддів.

Проте доводи касаційної скарги захисника стосовно неврахування апеляційним судом при призначенні покарання засудженому його психічного стану як пом`якшуючої покарання обставини заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Відповідно до положень статей 370, 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим

та вмотивованим. Суд апеляційної інстанції зазначених вимог кримінального процесуального закону в повній мірі не дотримався, про що свідчить нижченаведене.

Відповідно до ст. 20 КК України підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

При цьому, зазначені заходи, перелік яких визначений ст. 94 КК України, відповідно до вимог ст. 93 КК України можуть застосовуватися до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, обмеженої осудності або вчинили злочини в стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Згідно висновку судової психіатричної експертизи № 303 від 13 грудня 2017 року ОСОБА_1 є обмежено осудним і в період скоєння інкримінованих йому протиправних дій виявляв ознаки легкої розумової відсталості з вираженими поведінковими розладами психоподібного типу та алкогольного обтяження, через що повною мірою не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, у зв`язку з чим потребує застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку за місцем відбування покарання.

Згідно з вимогами ст. ст. 20, 94 КК України суд, отримавши на розгляд кримінальне провадження з обвинувальним висновком та визнавши під час судового розгляду, що злочин учинено обмежено осудною особою, тобто особою яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними у зв`язку з чим потребує застосування примусових заходів медичного характеру, постановляє обвинувальний вирок і при призначенні засудженому покарання враховує його психічний стан (визнання особи обмежено осудною) з одночасним застосуванням примусового заходу медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання, яка надається при засудженні особи до позбавлення волі медичною службою кримінально-виконавчих установ.

Також статтею 66 КК України визначено обставини, які пом`якшують покарання. Однак наведений у цій статті перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом`якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення злочину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; позитивна характеристика за місцем праці; навчання чи проживання; стан її здоров`я; наявність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні та інше.

Як убачається з вироку, суд апеляційної інстанції не повною мірою врахував усі обставини в сукупності, наслідки скоєного злочину, а також крім інших обставин, що пом`якшують покарання, не врахував як пом`якшуючу покарання обставину - психічний стан засудженого, зокрема його обмежену осудність.

З урахуванням зазначених обставин, тяжкості кримінального правопорушення, даних про особу засудженого, наявності обставин, що пом`якшують покарання - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, психічний стан засудженого та обставин, що обтяжує його - вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння, скоєння злочину щодо особи похилого віку, колегія суддів вважає дані обставини такими, що дають підстави для пом`якшення засудженому покарання із урахуванням ст. 66, ч. 3 ст. 68 КК України в мінімальних межах санкції ч. 1 ст. 115 КК України. Таке покарання, на думку колегії суддів, буде необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення ним нових злочинів.