545/1642/15-к Про умисне вбивство, скоєне в стані алкогольного сп'яніння під час сварки на ґрунті особистих неприязних стосунків - 13.03.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_2 на вирок Полтавського районного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року в межах кримінального провадження №12015170000000149 по обвинуваченню

ОСОБА_3, громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Нижні Млини Полтавського району Полтавської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини:

Вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, та призначено покарання із застосуванням ст. 69 КК України, у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Як встановлено судом першої інстанції, 18 квітня 2015 року близько 16 год. ОСОБА_3, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, зайшовши до кімнати свого будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, виявив свого зятя ОСОБА_4, який перебував у стані алкогольного сп'яніння та спав на дивані. Під час намагання ОСОБА_3 розбудити зятя між ними виникла сварка на ґрунті особистих неприязних стосунків, в ході якої ОСОБА_4 схопив ОСОБА_3 за голову, а останній, взявши правою рукою ніж, який лежав поруч з диваном, умисно завдав ОСОБА_4 один неприцільний удар у ділянку грудної клітини зліва, чим завдав останньому тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть ОСОБА_4 Причиною смерті ОСОБА_4 стала гостра втрата, що розвинулась при сліпому проникаючому колото-різаному пораненні грудної клітки з пошкодженням внутрішніх органів.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року зазначений вирок місцевого суду залишений без зміни.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі потерпілий ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначених судових рішень та призначення нового розгляду у суді першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно перекваліфікував дії ОСОБА_3 з ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано погодився з таким висновком місцевого суду, вказується, що ОСОБА_3 діяв саме з умислом на вбивство ОСОБА_4 Також зазначено про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які полягали у тому, що суд першої інстанції неналежним чином повідомляв потерпілих про судові засідання, в результаті чого більшість судових засідань відбулась без їх участі. Крім того зазначається про безпідставне застосування відносно ОСОБА_3 положень ст. 69 КК України при призначенні покарання.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги потерпілого та просив скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Захисник ОСОБА_1, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, заперечила проти задоволення касаційної скарги потерпілої.

У запереченнях на касаційну скаргу потерпілого захисник також просила залишити зазначену касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін. Зазначала про безпідставність доводів, наведених у касаційній скарзі та про законність судових рішень

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412- 414 КПК України.

Суд касаційної інстанції відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК України перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, дійшов висновку, що касаційна скарга потерпілого задоволенню не підлягає.

Так, як вже зазначалося, потерпілий у касаційній скарзі вказує на неправильну кваліфікацію судами першої та апеляційної інстанції дій ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 121 КК України та вважає, що дії засудженого слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 115 КК України.

Згідно з диспозицією ч. 1 ст. 115 КК України кримінальна відповідальність передбачена за вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

У той же час умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), повинні ретельно досліджуватися докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю (див. постанови Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, від 18 жовтня 2018 року у справі № 348/1153/17, від 08 листопада 2018 року у справі № 360/718/16-к, від 18 грудня 2018 року у справі № 569/2944/16-к тощо).

При цьому форма вини як елемент суб'єктивної сторони злочину з урахуванням положень ст. 62 Конституції України, ст. 17, п. 2 ч.1 ст. 91 КПК підлягає доведенню згідно із стандартом доказування поза розумним сумнівом.

В ході перевірки матеріалів кримінального провадження судом касаційної інстанції встановлено, що висновки суду першої інстанції щодо доведеності вини ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, є належним чином вмотивованими та підтверджуються дослідженими в ході судового розгляду доказами, яким була надана відповідна правова оцінка.

При цьому суд першої інстанції, кваліфікуючи дії ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 121 КК України, зазначив про недоведеність умислу ОСОБА_3 на спричинення смерті потерпілого, на поведінку останнього в момент вчинення злочину, характер та локалізацію тілесних ушкоджень, що в даному випадку замах на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, повністю спростовується діями ОСОБА_3 в момент вчинення злочину та діями після нанесення удару (так, винний мав змогу безперешкодно продовжити свої злочинні дії, направлені на навмисне позбавлення життя потерпілого, але подібних дій надалі не вчинив, що будь-яких перешкод щодо неможливості доведення злочину до кінця, які не залежали від волі обвинуваченого, не встановлено).

У подальшому апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в межах, установлених ст. 404 КПК України, та в порядку, визначеному ст. 405 КПК України, визнав висновки суду першої інстанції щодо кваліфікації дій ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 121 КК України правильними.

При цьому, перевіряючи наведені висновки суду першої інстанції та спростовуючи доводи апеляційних скарг потерпілого та прокурора щодо невірної кваліфікації дій обвинуваченого, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що обвинуваченим ОСОБА_3 потерпілому ОСОБА_4 дійсно було нанесено один удар ножем в область грудної клітини, де розташовані, в тому числі, життєво-важливі органи. Разом з тим, апеляційний суд також вказав на те, що конфлікт, наслідком якого стала смерть потерпілого, стався у помешканні обвинуваченого, що потерпілий перебував у стані алкогольного сп'яніння та застосував силу до обвинуваченого. При цьому обвинувачений наніс лише один неприцільний удар ножем, який обвинувачений заздалегідь для цього з собою не брав, а виявив на місці події випадково, що після нанесення одного неприцільного удару обвинувачений не намагався продовжити свої дії, повідомив про вчинене членам родини, які викликали швидку допомогу та повідомили працівників правоохоронних органів.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції у межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

З огляду на це, беручи до уваги те, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про недоведеність поза розумним сумнівом наявності в обвинуваченого умислу саме на вбивство потерпілого, Верховний Суд вважає, що його дії були правильно кваліфіковані судами за ч. 2 ст. 121 КК.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги потерпілого щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які полягали в неналежному повідомлення потерпілих про розгляд справи в суді першої інстанції.

Так, з матеріалів провадження вбачається, що дійсно судові засідання від 13.08.2015 р., 07.09.2015 р., 08.09.2015 р. та 14.09.2015 р. відбулися без участі потерпілих.

Разом з тим, в матеріалах провадження містяться заяви потерпілих (т. 1 ар. пр. 144-145), відповідно до яких потерпілі вказують, що не можуть взяти участь у судовому засіданні, яке відбудеться 31.07.2015 р. (коли мали відбутися судові дебати), у зв'язку з сімейними обставинами. При цьому потерпілі у вказаних заявах просили проводити розгляд справи без їх участі, визнати ОСОБА_3 винним в інкримінованому йому злочині та призначити йому найсуворіше покарання, передбачене санкцією статті.

З даних заяв можна зробити висновок, що потерпілі чітко висловили свою позицію щодо небажання брати участь у подальшому розгляді справи, а не лише у певному судовому засіданні, у зв'язку з чим і висловили свою позицію щодо винуватості ОСОБА_3 та необхідності призначення йому відповідного покарання.

Також Верховний Суд вважає безпідставними і твердження потерпілого, наведені в касаційній скарзі, щодо безпідставного застосування положень ст. 69 КК України при визначенні виду та розміру призначеного ОСОБА_3 покарання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційний злочин, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України (2341-14) , або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України (2341-14) за цей злочин.

Як вбачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_3 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України врахував щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, також суд взяв до уваги факт неправомірної поведінки з боку потерпілого стосовно засудженого, яка мала місце протягом тривалого часу.

Висновки суду першої інстанції щодо застосування положень ст. 69 КК України є законними, належним чином обґрунтованими.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд, перевіривши відповідно до вимог ст. 433 КПК України правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, дійшов висновку, що підстав для скасування судових рішень не вбачається.

За таких обставин, керуючись статтями 433, 434, 436- 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга потерпілого задоволенню не підлягає.

З цих підставСуд постановив:

Касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_2 залишити без задоволення, а вирок Полтавського районного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року відносно ОСОБА_3 - без зміни.