739/1301/17 Про самовільне залишення території господарського двору ДУ "Установа виконання покарань" та скоєння втечі з місця позбавлення волі - 06.03.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_2 - адвоката Костюченка В. К. на вирок Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 04 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 12 січня 2018 року в межах кримінального провадження № 12017270190000237 по обвинуваченню

ОСОБА_2, громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Білогородка Києво-Святошинського району Київської області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, раніше неодноразово судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 393 КК.

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини:

Вироком Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 04 жовтня 2017 року ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 393 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. На підставі ст. 71 КК ОСОБА_2 частково приєднано покарання за вироком Семенівського районного суду Чернігівської області від 25 серпня 2015 року та остаточно визначено покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Згідно з встановленими судом першої інстанції обставинами, ОСОБА_2, будучи засудженим 25 серпня 2015 року вироком Семенівського районного суду Чернігівської області за ч. 3 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців, яке відбував в ДУ "Новгород-Сіверська установа виконання покарань №31", за адресою: Чернігівська область, м. Новгород-Сіверський, вул. Миколаївська, 31, 23 квітня 2018 року близько 20 год., перебуваючи на території господарчого подвір'я вказаної колонії, маючи умисел на вчинення втечі з місць позбавлення волі, без відповідного дозволу, з особистих спонукань, таємно подолав попереджувальний рубіж та контрольно-слідову смугу, зламавши дерев'яні дошки основної маскувальної огорожі, і через отвір в огорожі самовільно покинув територію господарського двору ДУ "Новгород-Сіверська установа виконання покарань № 31" та скоїв втечу з місця позбавлення волі. Близько 20 год. 40 хв. ОСОБА_2 був затриманий працівниками установи виконання покарань на території розплідника собак зазначеної установи, неподалік від основної огорожі, через яку вчинив втечу.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 січня 2018 року зазначений вирок місцевого суду залишений без зміни.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник засудженого порушує питання про скасування судових рішень та закриття кримінального провадження.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також дана неправильна правова оцінка фактично встановленим обставинам.

Зазначено, що судами залишено поза увагою, що засуджений добровільно відмовився від продовження втечі через усвідомлення несприятливих для нього наслідків втечі, що фактично засуджений територію установи виконання покарань не покидав, хоча міг це зробити. Вказується, що в матеріалах провадження відсутні докази щодо того, де знаходиться "лінія охорони" установи виконання покарань. Також зазначено, що апеляційним судом не були спростовані доводи апеляційної скарги.

Позиції учасників судового провадження

Захисник Костюченко В. К. підтримав касаційну скаргу, просив судові рішення скасувати.

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, вважав судові рішення законними та обґрунтованими.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції у межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412- 414 КПК.

Разом з тим, посилання захисника у касаційній скарзі на неправильну правову оцінку фактичних обставин кримінального провадження та неправильне застосування закону України є необґрунтованими. При цьому захисник, вказуючи на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та неправильну правову оцінку, фактично наводить доводи, які стосуються фактичних обставин кримінального провадження та оцінки доказів, що, відповідно до вимог ст. 438 КПК та з огляду на положення ст. 433 КПК, не є предметом перегляду суду касаційної інстанції.

Поряд із зазначеним наведені захисником доводи, які стосуються невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та оцінки доказів, є предметом розгляду суду апеляційної інстанції.

Діючи в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, Верховний Суд при перевірці доводів касаційної скарги виходить з встановлених судами фактичних обставин кримінального провадження та вважає, що судами дана вірна правова оцінка наявним обставинам.

Так, суд першої інстанції, виходячи з вимог ст. 94 КПК, повно, всебічно і неупереджено дослідив всі обставини кримінального провадження, надав кожному з доказів відповідну юридичну оцінку з огляду на його належність, допустимість та достовірність, і дійшов висновку, що дії ОСОБА_2 слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 393 КК.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку, що твердження захисника, що ОСОБА_2 добровільно відмовився від доведення злочину до кінця не підтверджуються доказами, які містяться у кримінальному провадженні.

Такого ж висновку дійшов і суд апеляційної інстанції, який переглядав кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника, доводи якої аналогічні доводам його касаційної скарги.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

При цьому вказана відмова характеризується такими основними ознаками: 1) добровільність; 2) остаточність; 3) своєчасність.

Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочині і усвідомлює можливість доведення його до кінця, відмовляється від цього за власною ініціативою.

Остаточність відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і безповоротно, у неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому.

Своєчасність означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому посяганні.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 393 КК кримінальна відповідальність передбачена за втечу з місць позбавлення волі або з-під варти, вчинену особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув'язненні.

При цьому втеча вважається закінченим злочином з моменту самовільного залишення місця позбавлення волі, арешту або місця знаходження під конвоєм чи наглядом.

Свій висновок щодо відсутності у ОСОБА_2 добровільної відмови від доведення злочину до кінця місцевий суд обґрунтував тим, що ОСОБА_2 умисно, самовільно, протизаконноподолав лінію охорони установи виконання покарань, після чого сховався за межами охоронюваної території установи серед кущів і не подаючи ознак свого перебування планував перебувати там до сутінків, однак був виявлений співробітниками установи виконання покарань. Наявність того факту, що територія, на якій переховувався ОСОБА_2 перебуває у постійному користування установи виконання покарань, не спростовує висновків суду про доведеність вини ОСОБА_2, оскільки втеча з місця позбавлення волі належить до злочинів з формальним складом і є закінченою саме з моменту залишення засудженим охоронюваної території місця позбавлення волі, при цьому територія, на якій переховувався обвинувачений, не є охоронюваною територією і використовується для господарських потреб.

Апеляційний суд, у свою чергу спростовуючи доводи апеляційної скарги захисника про те, що ОСОБА_2 добровільно відмовився від вчинення втечі з місця позбавлення волі та фактично не залишав території установи виконання покарань, в ухвалі обґрунтовано зазначив, що пояснення ОСОБА_2, надані апеляційному суду, про те, що він передумав тікати, коли сховався серед кущів, не можуть свідчити про його добровільну відмову від втечі, оскільки його пасивна поведінка не свідчила про намагання виявити себе та повернутися до установи відбування покарання, крім того, його було виявлено не внаслідок добровільних дій, направлених на відмову від втечі, а внаслідок розшуку останнього працівниками установи.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо відсутності у ОСОБА_2 добровільної відмови від доведення злочину до кінця, вважає наведені висновки обґрунтованими та належним чином мотивованими. Підстав вважати зазначені висновки сумнівними суд касаційної інстанції не вбачає.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин провадження, Суд вважає, що судові рішення відносно ОСОБА_2 є законними, обґрунтованими та вмотивованими.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги захисника про відсутність доказів розташування "лінії охорони" установи виконання покарань, оскільки такі відомості є в матеріалах провадження, зокрема, суд першої інстанції послався на протокол огляду місця події від 24 червня 2017 року (а. пр. 18-28).

З урахуванням викладеного, Верховний Суд підстав для зміни та скасування судових рішень не знаходить.

Виходячи з зазначеного та керуючись статтями 433, 434, 436- 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга захисника є безпідставною, а тому задоволенню не підлягає.

З цих підставСуд постановив:

Касаційну скаргу захисника засудженого Костюченка В. К. залишити без задоволення, а вирок Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 04 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 12 січня 2018 року відносно ОСОБА_2 - без зміни.