Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Іваненко Я.Л., Мойсюк М.І.,

секретар судового засідання Буденко В.В.,

за участю позивача ОСОБА_1

перекладача ОСОБА_2.,

представника позивача ОСОБА_3.,

представника відповідача Лозовського А.В.,

розглянувши в у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу громадянки Афганістану ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2015 р. у справі за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем,

У листопаді 2014 року громадянка Афганістану ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України та просила скасувати рішення Державної міграційної служби України (надалі - ДМС України) від 14.10.2014 р. № 516-14 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.02.2015 р. в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2015 р. апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.02.2015 р. в адміністративній справі № 826/18301/14 залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що надана позивачем інформація та матеріали перевірки органу міграційної служби дають підстави для встановлення відсутності загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а відтак обставини, на які посилається позивач є надуманими та необґрунтованими.

У касаційній скарзі представник позивача з посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково з урахуванням наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Кабул, сімейний стан - неодружена, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманка - суніт.

08.02.2014 р. позивачка залишила Афганістан літаком з Кабулу. Державний кордон України перетнула автомобільним транспортом та пішки нелегально 15.02.2014 р. Документи, які посвідчують особу - відсутні.

22.04.2014 р. позивачка звернулася до Управління у справах біженців Головного управління ДМС України в місті Києві із заявою-анкетою про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві як причину виїзду з країни постійного проживання зазначила, що змушена була залишити Афганістан разом зі своєю матір'ю, оскільки один старий заможний чоловік насильно хотів одружитися на ній, а у останнього вже було чотири дружини, які страждали від домашнього насильства зі сторони чоловіка. Приблизно у червні-липні 2013 року її батько був убитий невідомими людьми. У грудні 2013 року до неї додому прийшли дружини багатія і повідомили, що останній хоче одружитися, проте матір відмовила їм, пояснивши, що донька ще не готова до шлюбу. Вдруге прийшли молодики та повідомили діду позивачки, що останню викрадуть та насильно одружать зі старим багатієм і той, хто буде заважати їм, буде вбитий. У той самий день позивачка разом з сім'єю переїхали жити до діда, в інший район Кабулу, де залишалися на протязі приблизно 20 днів, поки робилися документи, після чого поїхали, так як боялися, що їх знайдуть. Проте, у подальшому, під час наступної співбесіди з працівниками міграційної служби вказала про те, що у випадку повернення на батьківщину в неї немає жодних шансів отримати освіту та жити нормальним життям.

Головним управлінням ДМС України в м. Києві 15.08.2014 р. за результатами розгляду справи було прийнято висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Рішенням відповідача № 516-14 від 14.10.2014 р. зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VІ від 08.07.2011 р. (3671-17) (далі - Закон № 3671-VІ (3671-17) ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) , Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) .

Відповідно до п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з відсутності доказів, які б підтверджували реальну загрозу життю та свободі позивачки з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань при перебуванні позивачки у країні походження або повернення до неї. Також суди вказали на те, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування та не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття відповідачем відповідного рішення.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки рішення судів ухвалені по недостатньо з'ясованим і перевіреним обставинам справи, що мають значення для її правильного вирішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в тому числі, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки твердженням позивачки щодо причин її особистого побоювання стати жертвою переслідування за ознаками належності до певної соціальної групи та неможливості повернутися до країни походження внаслідок зазначених побоювань..

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) ), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649 (z1146-11) , інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Також може використовуватися інформація про країни походження, розміщена на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Матеріали справи свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивачки про наявність в Афганістані розповсюдженої практики примусового одруження, що підтверджується інформацією з загальновідомих джерел (Керівництво УВКБ ООН з оцінки потреби в міжнародному захисті осіб, які шукають притулку, з Афганістану, 06.08.2013 р.).

Суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надасться статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Шляхом отримання додаткових відомостей судами попередніх інстанцій слід було з'ясувати чи встановив відповідач наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними і обґрунтованими.

Згідно з ч. ч. 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. Недотримання вказаних вимог може свідчити про порушення органами Державної міграційної служби України законодавства України під час прийняття оскаржуваного рішення, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття позивачем статусу біженця.

Суд касаційної інстанції зазначає, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини 2 зазначеної статті, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто, неприпустимим є висновок щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову є передчасним, оскільки без з'ясування усіх важливих даних про позивача та країну походження позивача та урахування цих даних, не є можливими надання об'єктивної оцінки побоюванням позивача повертатись на батьківщину і відповідно повний захист законних прав та інтересів позивача.

Невстановлення в судовому процесі зазначених вище обставин як таких, що мають суттєве значення у справі, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, та відповідно до положень ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Суд касаційної інстанції в силу вимог ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, а тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Громадянинки Афганістану ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.02.2015 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2015 р. скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.