Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі :

Пасічник С.С.,

Кочана В.М.,

Швеця В.В.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області про стягнення коштів, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року,

В березні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області про стягнення на його користь 2200284,67 грн. відшкодування заборгованості по заробітній платі, 87292,44 грн. упущеної вигоди та 200000,00 грн. відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.06.2015 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.09.2015 р., позовну заяву залишено без розгляду на підставі ст. 100 КАС України в зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Не погоджуючись з ухвалами судів, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Відповідно до ч.2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач у період з 01.09.1975 р. по 24.07.1993 р. проходив службу в УВС Київської області (правонаступником якого є ГУ МВС України в Київській області) й 15.05.1986 р. та з 17.05.1986 р. по 30.05.1986 р. брав участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС, перебуваючи в містах Чорнобиль та Прип'ять, в зв'язку з чим є потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії та інвалідом війни ІІ групи.

Відповідно до розрахункового листа за 1985-1986 роки за травень 1986 року позивачу нараховано грошове забезпечення в розмірі 270,25 крб., в тому числі: 95,00 крб. - посадовий оклад; 140,00 крб. - за звання; 32,25 крб. - за вислугу років.

Вважаючи, що до складу його грошового забезпечення за указаний період не включено оплату за 15 днів роботи у травні 1986 року під час відрядження до міст Чорнобиль та Прип'ять, які рішенням Урядової комісії від 07.08.1986 р. № 87 віднесено відповідно до ІІ та ІІІ зон небезпеки, хоча згідно із законодавством робота у цих зонах небезпеки мала оплачуватися відповідно 3- х кратному та 4-х кратному розмірі, виходячи з тарифної ставки, встановленої за основним місцем роботи, позивач звернувся до суду з позовом, зазначаючи, при цьому, що ні у 1986 році, ні при звільненні з органів внутрішніх справ 24.07.1993 р. кошти за роботу в зоні ЧАЕС йому не виплачено.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі ст.116 цього ж Кодексу при звільненні працівника виплата всіх сум що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відтак, право позивача щодо отримання у повному розмірі заробітної плати за роботу у травні 1986 року порушені в 1986 році, а також 24.07.1993 р. - коли з ним не провели повний розрахунок при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ.

Як встановлено ч.2 ст. 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно із ч.1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За змістом ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами; для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

При цьому, процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України (2747-15) , в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки.

За загальним правилом перебіг строку звернення до адміністративного суду починається з дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла та повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас, статтею 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Однак, на час виникнення спірних правовідносин, тобто у 1986 році, строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів у КЗпП (322-08) УРСР регулювались статтею 232, яка діяла в редакції указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.12.1983 р. № 6237-X (6237-10) та передбачала, що робітники і службовці можуть звертатися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про порушення свого права, а в справах про звільнення - до районного (міського) народного суду в місячний строк з дня вручення наказу про звільнення; для звернення адміністрації до суду в питаннях стягнення з працівників матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

У такій же редакції стаття 232 КЗпП України діяла станом на час звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ 24.07.1993 р.

Згідно ж зі ст. 233 КЗпП УРСР в редакції указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.12.1983 р. № 6237-X (6237-10) в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтями 227, 229, 230 і 232 цього Кодексу, комісія по трудових спорах, профспілковий комітет підприємства, установи, організації чи районний (міський) народний суд за належністю можуть поновити ці строки.

Отже, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про безпідставність доводів позивача про необхідність застосування в даному випадку ст. 233 КЗпП України в чинній редакції, оскільки у спірних правовідносинах підлягає застосуванню ст. 232 КЗпП України в редакції указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.12.1983 р. № 6237-X (6237-10) , яка діяла станом на 1986 рік та на час його звільнення зі служби 24.07.1993 р. й передбачала можливість звернення до суду з даним позовом у тримісячний строк від часу, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення своїх прав.

Що ж до посилань позивача про те, що він тривалий період часу не знав про порядок оплати праці за роботу в зоні ЧАЕС, в тому числі з урахуванням перебування у відповідній зоні небезпеки, то слід вказати наступне.

Дійсно, низка нормативно-правових актів з питань оплати праці за роботу щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС тривалий час були засекречені й лише листом від 13.04.2001 р. № 0-3/1652-018-2 "Про оплату праці у зоні відчуження ЧАЕС у 1986-1990 рр. осіб, які виконували роботи, пов'язані з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС і запобіганням забрудненню навколишнього середовища" Міністерство праці та соціальної політики України повідомило Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Міністерству праці та соціального захисту населення Автономної Республіки Крим, Головним управлінням праці та соціального захисту населення обласних державних адміністрацій, Головному управлінню праці та Головному управлінню соціального захисту Київської міської державної адміністрації, управлінню праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації про те, що, як зазначено в листі Держкомпраці УРСР від 13.06.1989 р. № 10-769, Рада Міністрів СРСР зняла гриф "секретно" з постанов ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 07.051986 р. № 524-156, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 05.06.1986 р. № 665-195, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 29.12.1987 р. № 1497-378, розпоряджень від 03.09.1986 р. № 1767-рс і від 11.12.1986 р. № 2488-рс. Крім того, вказано, що розсекречуються прийняті до виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 08.05.1986 р. № 168-5, від 10.06.10986 р. № 207-7, розпорядження Ради Міністрів УРСР від 10.09.1986 р. № 530-рс, від 16.12.1986 р. № 694-рс, від 06.01.1988 р. № 12-рс та листи Держкомпраці УРСР, якими доводилися зазначені рішення РМ УРСР: від 09.05.1986 р. № 4с, від 11.06.1986 р. № 58с, від 16.09.1986 р. № 132с, від 25.12.1986 р. № 179с, від 22.01.1988 р. № 8с.

А тому, зважаючи, що лист Міністерства праці та соціальної політики України від 13.04.2001р. №0-3/1652-018-2 не був адресований позивачу, до того ж відсутні докази оприлюднення належним чином як цього листа, так і вищевказаних нормативно-правових актів, з яких знято гриф "секретно", суд першої інстанції підставно зважив на доводи позивача про те, що він лише у 2012 році дізнався про порушення своїх прав у зв'язку з невиплатою в повному розмірі грошового забезпечення за роботу в зоні ЧАЕС у травні 1986 року.

При цьому, суд, врахувавши, що з позовом про стягнення недоплачених сум позивач у вересні 2014 року звернувся до Печерського районного суду м.Києва (який ухвалою від 29.09.2014 р. відмовив у відкритті провадження у справі), а в подальшому у березні 2015 року - до Окружного адміністративного суду міста Києва, тобто з пропуском майже двох років з моменту закінчення визначеного ст. 232 КЗпП УРСР в редакції указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.12.1983 р. № 6237-X (6237-10) тримісячного строку звернення до суду з позовом, не встановив поважних причин для поновлення зазначеного строку.

Відповідно до ст. 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала; позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Пунктом 9 частини 1 статті 155 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо позовну заяву подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до адміністративного суду і суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем строку звернення до суду, відсутність підстав для визнання причин пропуску ним цього строку поважними, а отже й про наявність підстав для залишення позову без розгляду.

Разом з тим, посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні на приписи ч.2 ст. 99 КАС України щодо застосування до спірних правовідносин шестимісячного строку звернення до суду є помилковим, що, однак, не виплинуло по суті на правильність прийнятого ним рішення.

Відповідно до ч.3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про прийняття судами за наслідками розгляду даної справи неправильних рішень, а тому підстав для скасування останніх колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 210, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року залишити без змін.

ухвала набирає законної сили в порядку статті 254 КАС України і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку та строки, передбачені главою 3 розділу IV КАС України (2747-15) .