Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді Ліпського Д.В.,

суддів: Головчук С.В.,

Черпака Ю.К.

секретар Музичка Н.В.,

за участю ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Вінницької районної ради Вінницької області, третя особа - управління Державної казначейської служби у Вінницькому районі Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,-

У грудні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом у якому просила визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Вінницької районної ради Вінницької області №54-рк від 17 листопада 2014 року, яким її звільнено з посади начальника відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради, головного бухгалтера за одноразове грубе порушення трудових обов'язків, згідно з пунктом 1 статі 41 КЗпП України (322-08) та поновити її на займану посаду з 17 листопада 2014 року. Крім того, просила стягнути з Вінницької районної ради Вінницької області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день поновлення позивача на роботі та моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2015 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Вінницької районної ради Вінницької області №54 - рк від 17 листопада 2014 року "Про звільнення ОСОБА_2.". Поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату Вінницької районної ради Вінницької області, головного бухгалтера з дня незаконного звільнення 17 листопада 2014 року. Стягнуто з Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день поновлення ОСОБА_2 на роботі у розмірі 15415,07 грн. Стягнуто з Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 5000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з державного бюджету на користь ОСОБА_2 8038,80 грн. в рахунок відшкодування витрат на правову допомогу. Стягнуто з місцевого бюджету Вінницької районної ради Вінницької області на користь держави 527,54 грн судового збору.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу Вінницької районної ради Вінницької області задоволено. Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із судовим рішенням апеляційної інстанції позивачка звернулася з касаційною скаргою, в яких посилаючись на допущені судом норми матеріального та процесуального права, просить його скасувати а рішення суду апеляційної інстанції та змінити судове рішення першої інстанції шляхом задоволенням позовних вимог в повному обсязі та проведенням правильного розрахунку судових витрат.

Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, у межах, визначених ст. 220 КАС України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що позивачка займала посаду начальника відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради, головного бухгалтера, розпорядженням голови Вінницької районної ради Вінницької області від 11 листопада 2014 року №54 -рк її звільнено із займаної посади за одноразове грубе порушення трудових обов'язків відповідно до пункту 1 статті 41 КЗпП України.

Грубе порушення трудових обов'язків виразилося в тому, що позивачка без письмових заяв працівників виконавчого апарату ради, які не є членами профспілки, щомісячно і безоплатно утримувала з їх заробітної плати та перераховувала на рахунок профспілки членські внески у встановлений період з січня 2014 року по вересень 2014 року.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зробив висновок про те, що у оскаржуваному розпорядженні відповідача не зазначено у чому саме проявилося порушення трудової дисципліни, при його видачі не врахована тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких він був вчинений, а також попередня поведінка працівника. Крім того, відсутнє відповідне погодження на звільнення позивачки Державним казначейством Вінницького району Вінницької області.

Скасовуючи судове рішення першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуване розпорядження видане з дотриманням вимог КЗпП України (322-08) , а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України встановлено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Проте, звільнення особи за одноразове грубе порушення трудових обов'язків можливе за певних умов, дотримання яких є обов'язковим для власника або уповноваженого ним органу при застосуванні цієї норми КЗпП України (322-08) .

Так, фактичною підставою для розірвання трудового договору з керівником за пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України є здійснення ним певної дії або бездіяльності, що порушує трудові обов'язки, передбачені його трудовим договором, статутом, посадовими інструкціями, внутрішніми положеннями підприємства тощо. Водночас важливим елементом застосування цієї норми КЗпП України (322-08) є звільнення особи за порушення, яке має ознаку одноразовості. Тому, і рішення компетентного органу, власника підприємства, і наказ про звільнення мають містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою звільнення керівника. Крім того, наказ про звільнення не повинен містити перелік або систему порушень, за які був звільнений позивач, а лише одноразове грубе порушення, бажано, конкретних трудових обов'язків.

При цьому, визначення ступеню тяжкості правопорушення особи в кожному конкретному випадку належить до компетенції осіб, що наділені правом призначення та звільнення даної категорії працівників.

У таких випадках враховуються характер дій або бездіяльності працівника, вчинення порушення умисно або з необережності та суттєвість наслідків порушення: негативні наслідки, які настали, або такі, що ймовірно могли настати із завданням роботодавцю значної матеріальної або моральної шкоди.

Отже, звільнення керівника за пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України можливе за умов вчинення ним разового грубого порушення своїх трудових обов'язків, таке порушення має бути чітко зазначене та письмово зафіксоване, а наказ про звільнення за цією нормою має бути мотивований та містити відомості щодо конкретних дій особи, що призвели до негативних наслідків.

Як встановлено судами позивачкою вчинено порушення трудових обов'язків які виразилися в утриманні нею із заробітної плати працівників виконавчого апарату районної ради профспілкових членських внесків і перерахування їх на рахунок профспілки за період з січня 2014 року по вересень 2014 року.

Приймаючи рішення про звільнення позивачки, відповідачем кваліфіковано дане порушення, як одноразове грубе порушення, що суперечить вимогам визначених пунктом 1 статті 41 КЗпП України, оскільки таке порушення не має ознаки одноразовості.

Таким чином, судом першої інстанції зроблено правильний висновок про незаконність оскаржуваного розпорядження, його скасування та вирішення питання про поновлення позивачку на займану посаду. Судом апеляційної інстанції помилково скасовано рішення суду у цій частині та відмовлено у задоволенні позову.

Що стосується стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, визначеними Порядком обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (100-95-п) ( далі - Порядок).

Пунктом 8 вказаного Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Здійснюючи розрахунок розміру середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу суд першої інстанції взяв до уваги довідку видану ОСОБА_2 №01-08/1356 від 15 грудня 2014 року. Однак, відомості зазначені у цій довідці не можна врахувати для розрахунку середньомісячної заробітної плати, оскільки в ній відображений дохід позивачки для розрахунку виплат на випадок безробіття.

Отже судом першої інстанції допущено помилку при здійсненні розрахунку розміру середньомісячної заробітної плати позивачки, а відтак і розмір середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу. В матеріалах справи (а.с. 108) є довідка, видана Головою Вінницької районної ради №01-08/660 від 02 липня 2015 року, яка б могла бути підставою для розрахунку розміру середньомісячного заробітку та визначення розміру компенсації за час вимушеного прогулу. Однак дана довідка не досліджувалася судами першої та апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати обставини, які не досліджувалися судами попередніх інстанції, а тому справа у частині стягнення середньомісячного заробітку підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Крім того, при новому розгляді справи судом першої інстанції слід вирішити питання щодо розподілу всіх документально підтверджених судових витрат, визначених статтею 87 КАС України, у порядку встановленому статтею 94 КАС України.

Допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.

Керуючись ст.ст. 160, 220, 221, 223, 227, 230, 231 КАС України, колегія суддів -

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2015 року скасувати.

Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2015 року скасувати в частині задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди та справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В решті цю ж постанову суду першої інстанції залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.