182/2352/14-к Про порушення ПДР, що призвело до зіткнення мікроавтобуса із зустрічним легковим автомобілем, в наслідок чого водій останнього загинув - 13.12.2018 Прийняття

розглянув касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015050150001473, щодо

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. ГороднєКраснокутського р-ну Харківської обл., жителя АДРЕСА_1,

засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК), та виправданого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 травня 2016 року ОСОБА_2 засуджено до покарання у виді позбавлення волі:

- за ч. 2 ст. 185 КК - на строк 2 роки 6 місяців;

- за ч. 3 ст. 185 КК -на строк 3 роки 1 місяць.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточне покарання ОСОБА_2 визначено у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць.

ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 263 КК виправдано у зв'язку з недоведеністю вчинення ним вказаного кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання ОСОБА_2 зараховано строк його попереднього ув'язнення з 10 серпня 2015 року по 26 травня 2016 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 23 серпня 2016 року залишив без змін вирок щодо ОСОБА_2

Згідно з ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання ОСОБА_2 зараховано строк його попереднього ув'язнення з 10 серпня 2015 року по 23 серпня 2016 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.

ОСОБА_2 визнано винним у тому, що він у період з 25 по 30 березня 2015 року за обставин, викладених у вироку, діючи повторно, вчинив ряд крадіжок у АДРЕСА_3 в тому числі пов'язаних із проникненням в житло, внаслідок яких заподіяв потерпілій ОСОБА_3 матеріальної шкоди на суму 412,20 грн, потерпілому ОСОБА_4 - 254,40 грн та 1148,20 грн, потерпілому ОСОБА_5 - 825 грн.

Також 06 серпня 2015 року ОСОБА_2, перебуваючи у тому ж селі на АДРЕСА_2, виявивши, що ОСОБА_6, якому він раніше передав на зберігання власні речі, вдома немає, діючи повторно, проник через відчинені двері у його житло, звідки викрав майно потерпілого на загальну суму 361 грн.

Крім того, органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що він 10 червня 2015 року, діючи умисно, з метою незаконного придбання, носіння, зберігання вибухових речовин, всупереч положенням Постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року "Про право власності на окремі види майна" (2471-12) , постанови Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року "Положення про дозвільну систему України", наказу МВС України № 622 від 21 серпня 1998 року "Про затвердження інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, бойових припасів до них і вибухових речовин", прийняв як подарунок від невідомого військовослужбовця гранату РГД-5 без запалу, яка є придатною для вибуху. ОСОБА_2 переніс гранату додому до ОСОБА_6 за вищевказаною адресою, де без відома останнього сховав у стіні підвального приміщення і незаконно зберігав до моменту її виявлення і вилучення при проведенні огляду місця події 28 серпня 2015 року.

Дії ОСОБА_2 було кваліфіковано за ч. 1 ст. 263 КК як придбання, носіння, зберігання вибухових речовин без передбаченого законом дозволу. Суд першої інстанції його виправдав за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення. З цим рішенням погодився і суд апеляційної інстанції.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на порушення вимог кримінального процесуального закону, вимагає скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд безпосередньо не дослідив доказів у кримінальному провадженні, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, не навів в ухвалі переконливих мотивів на спростування його доводів щодо необґрунтованості виправдання ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 263 КК, а також безпідставно вказав, що вимога прокурора в апеляційній скарзі не відповідає положенням ст. 407 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ).

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Піх Ю.Г. підтримала касаційну скаргу.

Захисник ОСОБА_1 вважала, що підстав для задоволення касаційної скарги прокурора немає і просила залишити судові рішення щодо ОСОБА_2 без зміни.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред'явленого особі й визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку має бути викладено результати дослідження, аналізу й оцінки доказів у справі, зібраних сторонами обвинувачення та захисту, в тому числі й поданих у судовому засіданні.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється в разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинив обвинувачений.

Згідно зі ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь.

Суд касаційної інстанції не перевіряє судових рішень на предмет неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, натомість при перегляді судових рішень виходить з фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.

За встановлених судом першої інстанції фактичних обставин кримінального провадження, а також досліджених в судовому засіданні доказів суд дійшов висновку про те, що поза розумним сумнівом допустимими та достатніми доказами не доведено, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 263 КК, вчинено саме ОСОБА_2

Відповідно до змісту ст. 92 КПК обов'язок доказування покладено на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом, чого в цьому кримінальному провадженні зроблено не було. Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції зі свого боку забезпечив сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в рамках кримінального процесуального закону.

Перевіривши зібрані під час досудового розслідування і надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_2 було пред'явлено обвинувачення у незаконному поводженні з вибуховою речовиною, проаналізувавши показання в судовому засіданні обвинуваченого та свідків за цим епізодом, суд навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв'язку. При цьому встановив, що показання свідків сторони обвинувачення ОСОБА_7 і ОСОБА_8 про обставини виявлення фрагмента гранати не узгоджуються між собою, а дані, що містяться у протоколах огляду місця події та слідчого експерименту, є недопустимими доказами, оскільки отримані внаслідок істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Таким чином, суд дійшов висновку, що наданими прокурором доказами не доведено, що цей злочин вчинено саме ОСОБА_2

Не погодившись із висновком суду першої інстанції, прокурор подав апеляційну скаргу на вирок, у якій, зокрема, виклав клопотання про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні, і його підтримав прокурор, який брав участь в судовому засіданні під час розгляду апеляційної скарги.

Обговоривши таке клопотання, суд апеляційної інстанції визнав недоцільним повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні. З таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції, оскільки він ґрунтується на законі.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

З матеріалів кримінального провадження видно, що під час апеляційного розгляду не було встановлено даних, які могли б свідчити про дослідження таких обставин судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, тому в суду апеляційної інстанції не було процесуальних підстав для повторного дослідження окремих доказів. Апеляційний суд переглянув вирок в апеляційному порядку з дотриманням вимог ст. 404 КПК та, погодившись із висновками місцевого суду щодо оцінки таких доказів, не порушив принципу безпосередності дослідження доказів.

При розгляді кримінального провадження апеляційний суд навів у своєму рішенні суть доводів апеляційної скарги прокурора, ретельно їх перевірив, проаналізував і дав переконливу відповідь на кожен із них. Крім того, виклав аналіз доказів, на які послався суд першої інстанції, і навів детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши твердження сторони обвинувачення щодо безпідставності виправдання ОСОБА_2 та порушень вимог кримінального процесуального закону судом першої інстанції.

Ухвала апеляційного суду є достатньо мотивованою та повною мірою відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Необґрунтованими є посилання прокурора на безпідставність вказівки апеляційного суду про те, що прокурор в апеляційній скарзі не зазначив, яке саме рішення повинен прийняти апеляційний судвідповідно до вимог ст. 407 КПК, з огляду на таке.

В апеляційній скарзі прокурор вимагав скасувати вирок щодо ОСОБА_2 та ухвалити новий. При цьому він не конкретизував своєї вимоги щодо засудження останнього за ч. 1 ст. 263 КК та призначення йому покарання за цим законом, а також за сукупністю злочинів, за які ОСОБА_2 також був засуджений за цим вироком. Законність вироку в частині засудження останнього за ч. 2 ст. 185 та ч. 3 ст. 185 КК прокурором не оспорювалась. У межах строку апеляційного оскарження прокурором не було подано доповнення або зміни до його апеляційної скарги, що давало б можливість суду апеляційної інстанції прийняти рішення відповідно до вимог ст. 407 КПК за наслідками розгляду апеляційної скарги.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції, про що йдеться в касаційній скарзі прокурора, перевіркою кримінального провадження не встановлено.

За таких обставин касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, пунктами 11, 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (4651-17) та параграфом 3 Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , Верховний Суд