462/7282/14-к Про умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень - 12.12.2018 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу представника потерпілих ОСОБА_1 на ухвалу Залізничного районного суду м. Львова

від 23 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області

від 08 грудня 2017 року щодо ОСОБА_2

Зміст оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Органом досудового розслідування ОСОБА_2обвинувачувався в тому, що він

21 вересня 2014 року близько 21:00 у квартирі АДРЕСА_1 під час конфлікту, що виник раптово, наніс ОСОБА_3 численних ударів кулаками по різних частинах тіла, спричинивши потерпілій легких тілесних ушкоджень, а о 23:00 того ж дня, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, за аналогічних обставин спричинив легких тілесних ушкоджень

23 вересня 2016 року місцевий суд ухвалою задовольнив клопотання обвинуваченого ОСОБА_2 та звільнив його від кримінальної відповідальності

за ч. 1 ст. 125 КК на підставі п. 1 ч. 1 ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження № 12014140060003233 закрив, а цивільні позови потерпілих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишив без розгляду.

Апеляційний суд залишив ухвалу місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу представника потерпілих ОСОБА_1- без задоволення.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі представник потерпілих порушує питання про скасування вищезазначених судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Обґрунтовуючи таке прохання зазначає, що ОСОБА_2 у суді першої інстанції не визнав своєї вини та заперечував факт вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, тобто був проти закриття справи на нереабілітуючих підставах. За таких обставин, відповідно до вимог ст. 49 КК, ст. 284 КПК

та роз'яснень, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду Українивід 23 грудня 2005 року № 12 "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" (v0012700-05) , місцевий суд повинен був визнати ОСОБА_2 винним та ухвалити щодо нього обвинувальний вирок, після чого звільнити останнього від відбування покарання

у зв'язку із закінченням строків притягнення до кримінальної відповідальності.

Однак цей суд не дотримався зазначеного порядку і необґрунтовано звільнив ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності на підставі п. 1 ч. 1 ст. 49 КК, закрив кримінальне провадження та залишив без розгляду цивільні позови потерпілих, чим порушив право останніх на отримання відшкодування внаслідок завданої кримінальним правопорушенням шкоди, реалізація якого в порядку цивільного судочинства, на думку представника потерпілих, неможлива,

а апеляційний суд не звернув увагу на зазначені порушення і не виправив їх.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги представника потерпілих, просив ухвалу апеляційного суду залишити без змін.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення

у межах касаційної скарги.

З матеріалів кримінального провадженняубачається, що ОСОБА_2 обвинувачувався у вчиненні 21 вересня 2014 року кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. Дане кримінальне правопорушення відноситься

до злочинів невеликої тяжкості, за який передбачено найбільш суворе покарання

у виді виправних робіт на строк до 1 року.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, якщо у разі вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе,

ніж обмеження волі, минуло два роки.

На момент розгляду районним судом кримінального провадження щодо

ОСОБА_2закінчився передбачений законом строк давності притягнення його

до кримінальної відповідальності за указаний злочин.

Зважаючи на це 22 вересня 2016 року ОСОБА_2звернувся до суду

з клопотанням про звільнення його від кримінальної відповідальності у зв'язку

із закінченням строків давності, яке в судовому засіданні 23 вересня 2016 року підтримав та надав свою згоду на звільнення на підставі, передбаченій

п. 1 ч. 1 ст. 49 КК.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 285 КПК особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності суд закриває кримінальне провадження.

За правилами ч. 8 ст. 284 КПК закриття кримінального провадження на підставі, передбаченій п. 1 ч. 2 цієї статті, не допускається лише у випадку, коли підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі розгляд кримінального провадження продовжується в загальному порядку.

Положеннями ч. 4 ст. 286 КПК визначено, що в разі, якщо під час судового розгляду сторона у кримінальному провадженні звернеться до суду з клопотанням

про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, суд має невідкладно розглянути таке клопотання. Ця норма, як і положення ст. 49 КК

є імперативними нормами, які передбачають не право суду, а його обов'язок розглянути відповідне питання.

Правилами ч. 3 ст. 288 КПК передбачено, що суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Дотримуючись вимог, передбачених статтями 284, 286 КПК, суд першої інстанції розглянув вищезазначене клопотання ОСОБА_2, обґрунтовано звільнив його від кримінальної відповідальності та закрив кримінальне провадження у зв'язку

із закінченням строків давності, передбачених ст. 49 КК.

При цьому суд відповідно до ст. 372 КПК зазначив в ухвалі формулювання обвинувачення та правову кваліфікацію кримінального правопорушення,

яке інкримінувалося ОСОБА_2; суть питання, що вирішується ухвалою; встановлені судом обставини щодо наявності передбачених законом підстав

для звільнення особи від кримінальної відповідальності, а також мотиви, з яких суд виходив при постановленні свого рішення.

Зокрема, суд зазначив, що ОСОБА_2 вчинив інкримінований йому злочин

21 вересня 2014 року, до кримінальної відповідальності за вчинення інших злочинів не притягувався, від явки до органів слідства, прокуратури та суду

не ухилявся, а строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності

за вказаний злочин не зупинявся і не переривався, обвинувачений не заперечував проти застосування до нього звільнення від кримінальної відповідальності

у зв'язку із закінченням строків давності. Тобто суд установив усі обставини, необхідні для вирішення вказаного питання, і дійшов обґрунтованого висновку

про звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності на підставі

ст. 49 КК, та закрив кримінальне провадження щодо нього.

Суд апеляційної інстанції розглянув скаргу представника потерпілого, доводи якої є аналогічними доводам, наведеним у його касаційній скарзі, та дійшов обґрунтованого висновку, що ухвала місцевого суду відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є законною, обґрунтованою та вмотивованою. З таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що невизнання обвинуваченим своєї вини

та заперечення факту вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, позбавляло суд першої інстанції можливості звільнити ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 125 КК на підставі п. 1 ч. 1 ст. 49 КК та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими з огляду на нижченаведене.

За змістом статей 284- 288 КПК підставами для звільнення особи

від кримінальної відповідальності при розгляді справи в суді є наявність відповідної норми кримінального закону, яка передбачає таке звільнення, клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.

Отже, наявність цих умов є правовою підставою для прийняття судом рішення

про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обов'язкової умови такого звільнення, кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до положень ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК жодну особу

не може бути примушено визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення або примушено давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для її підозри або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

Виходячи з цих положень закону визнання винуватості є правом, а не обов'язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже, невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди

на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою

в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом

(ст. 49 КК) інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов'язує такого звільнення, з визнанням ними своєї винуватості у вчиненні злочину.

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення

від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках за умови роз'яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення

від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Покликання представника потерпілих на те, що внаслідок закриття кримінального провадження на вищезазначених підставах та залишення без розгляду цивільних позовів потерпілих було порушено їх право на отримання відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди необґрунтоване, оскільки звільнення ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності згідно ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності не позбавляє потерпілих ОСОБА_3 та ОСОБА_4 можливості звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди в порядку цивільного судочинства.

Врахувавши наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційну скаргу представника потерпілих слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

Ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 08 грудня 2017 року щодо ОСОБА_2залишити без змін, а касаційну скаргу представника потерпілих ОСОБА_1 - без задоволення.