Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Олексієнка М.М. (доповідач), Швеця В.В., Штульман І.В.,

здійснивши в касаційному порядку попередній розгляд справи за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор плюс") до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС), треті особи: ОСОБА_4, публічне акціонерне товариство "Фідобанк" (далі - ПАТ "Фідобанк") про визнання протиправною постанови про накладення арешту на майно боржника за касаційною скаргою представника позивача на судове рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2015 року,

У березні 2015 року представник ТОВ "ФК "Вектор плюс" звернувся до суд з позовом, у якому просив:

визнати протиправною постанову державного виконавця від 5 вересня 2013 року про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження;

зобов'язати відповідача звільнити з під арешту квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та яка належить ОСОБА_4

Посилався на те, що на обтяжене нерухоме майно товариство має пріоритетні права, тому арешт накладено на зазначене майно незаконно.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 квітня 2015 року позовні вимоги задоволено. При ухваленні зазначеного рішення, суд виходив з протиправності постанови, яка є предметом оскарження, оскільки квартира, на яку накладено арешт, знаходиться в іпотеці, тому ТОВ "ФК "Вектор плюс" володіє першочерговим правом на отримання вимог до боржника за рахунок предмету іпотеки.

Київський апеляційний адміністративний суд рішенням від 7 липня 2015 року постанову окружного суду скасував та ухвалив нову про відмову в позові. Вказав на законність і обґрунтованість постанови державним виконавцем.

У касаційній скарзі представник позивача, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені апеляційним судом, просить рішення цього суду скасувати і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Зазначає, що судом апеляційної інстанції не здійснено заходів направлених на встановлення дійсних обставин у справі, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 цього Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV "Про виконавче провадження" (606-14) (далі - Закон № 606-ХІV (606-14) ).

Згідно із частиною першою статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Арешт і вилучення майна боржника врегульований статтею 57, відповідно до положень якої (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копії постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій цієї статті та органам, що ведуть Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

За правилами статті 56 Закону № 606-ХІV на майно, яке перебуває в іпотеці та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону), допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.

Виходячи з положень зазначених норм, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду та може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Як установлено судами попередніх інстанцій, що відповідає фактичним обставинам справи, постановою державного виконавця від 5 вересня 2013 року накладено арешт на майно, що належить боржнику ОСОБА_4.у межах суми звернення стягнення 748428,33 грн. Заборонено здійснювати відчуження майна, яке належить боржнику.

Підставою до прийняття зазначеного рішення став виконавчий лист № 2-5675/12, виданий 17 липня 2013 року Дарницьким районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ "Фідобанк" 748428,33 грн. боргу.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, державний виконавець мав правові підстави до винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону № 606-ХІV, за правилами якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (898-15) (частина восьма статті 54 Закону України "Про виконавче провадження").

За положеннями статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-ІV (898-15) ) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Згідно із частиною першою статті 33 цього Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону № 898-ІV ).

Нормами статей 36, 37, 38 цього Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.

Аналізуючи вище згадані положення Закону, Верховний Суд України у постанові від 4 лютого 2015 року (справа № 6-238цс14) прийшов до висновку про те, що передбачений розділом V Закону України "Про іпотеку" (898-15) та частиною восьмою статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України "Про іпотеку").

У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) , а не нормами спеціального Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

На підставі наведеного, суд апеляційної інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, висновок суду не спростовують і не дають підстав вважати судове рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Зокрема представником позивача не надано доказів, які б свідчили про наявність судового рішення чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором від 28 липня 2008 року.

На підставі наведеного, керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" відхилити, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.