Суддя Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Білик Н.В., перевірив заяву засудженого ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі ВССУ) від 29 грудня 2011 року та вироку Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2011 року стосовно нього.

Суть питання та встановлені судом обставини

Вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2011 року ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права керування усіма видами транспортних засобів на строк два роки. На підставі ст. 75 цього Кодексу ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов'язки передбачені пунктами 3, 4 частини першої ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку вирок щодо ОСОБА_2 не переглядався.

Ухвалою ВССУ від 29 грудня 2011року зазначений вирок щодо ОСОБА_2 залишено без зміни.

Засуджений ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд ухвали суду касаційної інстанції щодо нього з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 КПК України - неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

У своїй заяві засуджений посилався на неповноту судового розгляду справи щодо нього, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині кваліфікації його дій, вважав, що його дії мали бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 286 КК. Свої доводи щодо неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, обґрунтовував тим, що, на його думку, отримання потерпілими тілесних ушкоджень у вигляді травми грудної клітки судами першої інстанції в певних випадках визнано як середнього ступеня тяжкості і дії винних осіб кваліфіковано за частиною першою статті 286 КК України. Натомість у кримінальному провадженні щодо нього судом першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, безпідставно визнано аналогічні тілесні ушкодження отримані потерпілою тяжкими, а його дії кваліфіковано за ч. 2 ст. 286 цього Кодексу. Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що ухвала ВССУ від 29 грудня 2011 року не відповідає іншим судовим рішенням як ВССУ так і Верховного Суду України щодо процесуального статусу осіб, які внаслідок ДТП отримали легкі тілесні ушкодження, адже в одних випадках вони не визнаються потерпілими, а допитуються як свідки, а в інших - визнаються потерпілими. Також засуджений посилався на неоднакове застосування ст. 1187 Цивільного кодексу України при вирішенні цивільних позовів. Просив скасувати ухвалу ВССУ від 29 грудня 2011 року та вирок Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2011 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою судді Верховного Суду від 18 січня 2018 року засудженому ОСОБА_2 повідомлено про недоліки його заяви, оскільки вона не відповідала вимогам статей 448, 449 КПК України, та установлено йому строк до 13 лютого 2018 року для усунення зазначених у заяві недоліків.

У встановлений строк засуджений подав повторну заяву.

Мотиви суду Верховний Суд у своєму рішення від 18 січня 2018 року роз'яснив засудженому ОСОБА_2, що його вимоги у заяві не конкретизовано та не узгоджуються з повноваженнями Верховного Суду щодо перегляду судових рішень у кримінальних справах і мають суперечливий зміст. Також суд вказав на те, що заявник поверхнево посилається та долучає до заяви рішення судів, які на його думку стосуються подібних правовідносин, однак не наводить чіткого обґрунтування підстав, у чому полягає неоднакове застосування саме судом касаційної інстанції однієї і тієї ж норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах. Крім того, засуджений додав до своєї заяви копію ухвали ВССУ від 12 жовтня 2017 року, у якій, на його думку, наведений правовий висновок щодо застосування норми матеріального права, яка неоднаково застосована цим судом, проте зазначене судове рішення такого висновку не містить, а відтак це рішення не може бути прикладом неоднакового правозастосування. Копії інших ухвал ВССУ та ВСУ, наданих для порівняння, ухвалені поза межами трьохмісячного строку, встановленого у ч. 1 ст. 447 КПК України (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року).

Засудженому ОСОБА_2 було роз'яснено, що якщо зазначені в ухвалі недоліки заяви не буде усунуто в установлений строк, заяву буде йому повернуто.

У повторній заяві від 12 лютого 2018 року засуджений ОСОБА_2 посилається на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК України, стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції зазначеної норми закону в частині визначення суспільно-небезпечних наслідків. Крім того вказує на різну, на його думку, практику судів щодо визначення процесуального статусу осіб, які внаслідок ДТП отримали легкі тілесні ушкодження, а також посилається на неоднакове застосування положень ст. 1187 Цивільного кодексу України при вирішенні цивільних позовів.

При цьому заявник на підтвердження своєї думки про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права посилається на ухвали ВССУ від 12 жовтня 2017 року та 21 листопада 2017 року, в яких, на його думку, наведені правові висновки щодо застосування норми права, яка неоднаково застосована касаційним судом. Проте, з аналізу змісту зазначених ухвал встановлено, що вони такого висновку не містять, а відтак ці рішення не можуть бути прикладом неоднакового правозастосування норми права, про що було зазначено в ухвалі Верховного Суду від 18 січня 2018 року як один з недоліків заяви засудженого, який слід було усунути. Всупереч наведеному, зазначений недолік при повторному зверненні усунуто не було.

Крім того, засуджений ОСОБА_2 при обґрунтуванні доводів щодо неправильного вирішення цивільного позову посилається на ухвали ВССУ від 24 березня 2016 року, Верховного Суду України від 15 вересня 2009 року, 04 березня 2010 року та 08 вересня 2011 року. Однак, зазначені ухвали винесено поза межами трьохмісячного строку, встановленого у ч. 1 ст. 447 КПК України (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року), а отже на них не може здійснюватися посилання як на підставу для перегляду судових рішень у порядку глави 33 КПК України (4651-17) (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року), що було роз'яснено засудженому при винесенні рішення про надання йому строку для усунення недоліків заяви.

Таким чином, недоліки заяви, зазначені в ухвалі від 18 січня 2018 року, протягом встановленого строку усунуто не було.

Згідно вимог п. 1 ч. 4 ст. 450 КПК України (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року), заява повертається заявнику, у разі, якщо заявник не усунув її недоліки протягом установленого строку.

Відповідно до ч. 5 ст. 450 КПК України (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року) повернення заяви з підстав, передбачених частиною четвертою цієї статті, не перешкоджає повторному зверненню у разі належного оформлення заяви або з інших підстав, ніж ті, які були предметом розгляду.

З цих підстав та керуючись ст. 450 КПК України (зі змінами в редакції від 12 лютого 2015 року) суддя

Повернути засудженому ОСОБА_2 його заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2011 року та вироку Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 14 квітня 2011 року стосовно нього.

Ухвала оскарженню не підлягає.