Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

у складі колегії:

головуючої Григор'євої І.В.,

суддів: Бущенка А.П., Голубицького С.С.,

розглянувши матеріали провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у суді апеляційної інстанції на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 18 жовтня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016030060000958, щодо

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

За вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 квітня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 342 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік. На підставі ч. 1 ст. 71 КК за сукупністю вироків, з урахуванням вимог п. б ч. 1 ст. 72 КК, до покарання, призначеного за цим вироком приєднано частину невідбутого покарання призначеного вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 22 грудня 2010 року, та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

Судом ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні за обставин, викладених у вироку, опору працівникам правоохоронного органу під час виконання ними службових обов'язків.

Як установив суд, 21 жовтня 2016 року о 23.34 год. на вул. Павлова, 20, в приймальному відділенні Володимир-Волинського ТМО ОСОБА_1 під час його затримання в порядку ст. 130 КУпАП чинив опір працівникам правоохоронного органу, завдавши їм ударів у різні частини тіла та пошкодивши формений одяг.

Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 18 жовтня 2017 року змінив вирок місцевого суду, пом'якшив ОСОБА_1 покарання, призначивши його у виді обмеження волі на строк 1 рік. На підставі ч. 1 ст. 71 КК за сукупністю вироків до покарання призначеного за вказаним вироком приєднано частину невідбутого покарання, призначеного вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 22 грудня 2010 року, та визначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 4 місяці. У задоволенні клопотання про застосування до засудженого Закону України "Про амністію у 2016 році" (1810-19) відмовлено.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості й правильності кваліфікації дій засудженого, просить на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. За твердженням скаржника, суд апеляційної інстанції не врахував усіх даних про особу винного, обтяжуючих обставин і, не вмотивувавши належним чином свого рішення, необґрунтовано пом'якшив засудженому покарання. Вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає приписам статей 370, 419 КПК.

Мотиви Суду

Подія злочину, доведеність винуватості ОСОБА_1 у його вчиненні, кримінально-правова оцінка діяння за ч. 2 ст. 342 КК у касаційній скарзі не оспорюються.

Доводи прокурора щодо несправедливості призначеного засудженому покарання через м'якість, не можна визнати прийнятними.

Як випливає із законодавчих приписів, значення заходу примусу для досягнення його мети (ст. 50 КК), визначається не лише його суворістю, а й справедливістю. Домірність покарання за злочин є проявом справедливості як однієї з основоположних засад кримінального провадження.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають врахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

Як убачається зі змісту оспорюваної ухвали, апеляційний суд, пом'якшуючи ОСОБА_1 покарання, не порушив указаних норм права.

Дотримуючись принципу індивідуалізації, згаданий суд дав належну оцінку ступеню тяжкості вчиненого злочину виходячи не лише з визначених у ст. 12 КК формальних критеріїв, а і з особливостей конкретного кримінального правопорушення.

Усупереч доводам скаржника, апеляційний суд урахував те, що ОСОБА_1 вчинив злочин у період умовно-дострокового звільнення, а також зважив на обтяжуючу покарання обставину - рецидив злочину і саме тому, погодився з висновком місцевого суду щодо неможливості досягти мети виправлення засудженого без призначення йому покарання, яке належить відбувати реально.

Разом із цим, згаданий суд узяв до уваги інші дані про особу винного, зокрема, його незадовільний стан здоров'я, утримання ним матері з інвалідністю та малолітньої дитини. Крім того, суд апеляційної інстанції врахував думку потерпілих, які не наполягали на суворому покаранні, пом'якшуючі обставини - щире каяття ОСОБА_1 та добровільне відшкодування завданого збитку.

Оцінивши всі ці обставини, що мають правове значення при виборі заходу примусу, суд апеляційної інстанції умотивовано вирішив пом'якшити ОСОБА_1 вид покарання, призначивши його не у мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 342 КК. Таке покарання відповідає його меті та загальним засадам.

Правильність застосування судом ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу в касаційній скарзі не заперечується. Натомість, переконливих аргументів, які би ставили під сумнів законність рішення апеляційного суду, вмотивованість його висновків з питань застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні засудженому покарання та його справедливість, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Зміст ухвали апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

З огляду на викладене й на те, що зі скарги та наданих до неї судових рішень не вбачається підстав для задоволення касаційної скарги, у відкритті касаційного провадження належить відмовити згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у суді апеляційної інстанції на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 18 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1.

Ухвала оскарженню не підлягає.