Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої - Яковлєвої С. В.,

суддів: Мазура М. В., Матієк Т. В.,

розглянув касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 09 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1,

Суть питання

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2017 року

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Луцьк, Волинської області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2, неодноразово судимого, останнього разу за вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2016 року за ч. 1 ст. 125 КК України (2341-14) до покарання у виді громадських робіт на строк 180 годин.

засуджено за ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у виді громадських робіт на строк 220 годин.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК Україниза сукупністю вироків до покарання, призначеного цим вироком, частково приєднано покарання за попереднім вироком і остаточно ОСОБА_1 визначено покарання у виді 240 годин громадських робіт.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 21 березня 2017 року близько 19.30 год. перебуваючи у приміщенні магазину "Повний кошик", що розташований по АДРЕСА_1, шляхом вільного доступу, із шухляди, що за прилавком, викрав належні ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 1 500 грн., заподіявши потерпілій матеріальну шкоду на вказану суму.

Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 09 жовтня 2017 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі прокурор, вказуючи на істотні порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Своє прохання мотивує тим, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновком місцевого суду, щодо повторного призначення засудженому покарання у виді громадських робіт. Також поза увагою апеляційного суду, залишилось те, що ОСОБА_1 попереднім вироком був засуджений до покарання у виді громадських робіт, однак під час відбуття покарання вчинив новий умисний злочин, що на його думку, свідчить про його небажання стати на шлях виправлення. Крім того, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК України, оскільки цей суд належним чином не перевірив доводи його апеляційної скарги, щодо не відповідності призначеного ОСОБА_1 покарання, не дав їм належної оцінки та не навів у своїй ухвалі достатніх підстав, через які визнав ці доводи необґрунтованими.

Встановлені обставини та мотиви Суду

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Частиною 2 ст. 50 КК України закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання, воно повинно ґрунтуватися, зокрема на принципах індивідуалізації та справедливості.

Згідно зі ст. 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нею нових злочинів.

Місцевий суд, обґрунтовуючи свій висновок щодо призначення розміру ОСОБА_1 покарання врахував, ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу засудженого, а саме те, що він за місцем проживання характеризується посередньо, має на утриманні двох малолітніх дітей, обставини, що пом'якшують покарання - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданих збитків, та обставину, що його обтяжує - рецидив злочину. Крім того, врахував суд і думку потерпілої, яка не наполягала на ув'язненні обвинуваченого.

З рахуванням наведеного, суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання встановлених Кримінальним кодексом України (2341-14) і дійшов правильного висновку про призначення ОСОБА_1 покарання в межах санкції статті за якою його засуджено.

Відповідно до ст. 71 КК України якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як вбачається із наданих суду касаційної інстанції копій судових рішень, ОСОБА_1 за вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2016 року за ч. 1 ст. 125 КК України (2341-14) було засуджено

до покарання у виді громадських робіт. Під час відбування покарання за вказаним вироком, ОСОБА_1 вчинив новий злочин, за який вироком йому призначено покарання у виді громадських робіт. За правилами ч. 1 ст. 71 КК України, суд першої інстанції, за сукупністю вироків, до покарання призначеного за новим вироком, частково приєднав невідбуту частину покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2017 року та визначив ОСОБА_1 остаточне покарання у виді громадських робіт.

З огляду на викладене, Суд вважає, що висновок суду першої інстанції в частині визначення виду і розміру призначеного засудженому ОСОБА_1 покарання відповідає принципам індивідуалізації та справедливості. Покарання засудженому місцевий суд призначив відповідно до положень закону України про кримінальну відповідальність, визначивши остаточне покарання відповідно до ст. 71 КК України. Підстав вважати таке покарання явно несправедливим внаслідок м'якості, Суд не вбачає. Крім того, чинним кримінальним законодавством не передбачено заборони повторного призначення покарання у виді громадських робіт.

Доводи прокурора, про те, що повторне призначення ОСОБА_1 покарання у виді громадських робіт суперечить положенням статей 50, 65 КК України Суд вважає безпідставними.

Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду вбачається, що не погоджуючись із вироком місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій наведені доводи, щодо невідповідностіпризначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості, які за змістом є аналогічні доводам викладеним в його касаційній скарзі.

Апеляційний суд, під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку, ретельно перевірив усі посилання й доводи викладені прокурором в апеляційній скарзі, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Застосування судом ст. 71 КК України суд вважає правильним.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість висновків цих судів з питання призначення ОСОБА_1 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, прокурор у касаційній скарзі не навів.

З урахуванням вищенаведеного, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги прокурора та вважає, що у відкритті провадження слід відмовити на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України.

З цих підстав Суд

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 09 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.